Читать онлайн книгу "Галицька сага. Ante bellum"

Галицька сага. Ante bellum
Петро Михайлович Лущик


Галицька сага #5Сага (Фолио)
П’ята книга «Галицькоi саги» охоплюе подii 1934–1939 рокiв, тому так i називаеться «Ante bellum» («Перед вiйною»).

Виросло нове поколiння жителiв Перетина, i вже вони, молодi люди, стали визначати його життя: хтось бачив свое покликання у роботi на землi; хтось не мiг змиритися з тим, що його батькiвщину знову подiлили мiж собою сильнi держави; керiвники Органiзацii Украiнських Нацiоналiстiв усiляко намагалися владнати конфлiкт, який назрiв мiж «стариками» i молоддю.

Але для перших польська влада встановила майже нездоланнi перешкоди; других чекав концтабiр Береза-Картузька, а у поки що невiдоме бiльшостi украiнцям мiсто Роттердам на радянському суднi направлявся вбивця…

Нiхто не знав, що це аж далеко не iдилiчне життя враз закiнчиться у вереснi тридцять дев’ятого року.





Петро Лущик

Галицька сага. Ante bellum



© П. М. Лущик, 2021

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019




Жителi села Перетин у липнi 1934 року




























1934 рiк








Пролог


Сталiн пiдiйшов до столика бiля вiкна, вiдкрив коробку з сигаретами «Герцеговина Флор», розломив одну i набив тютюном люльку, допомагаючи собi вказiвним пальцем. Новопризначений народний комiсар новоствореного Народного Комiсарiату внутрiшнiх справ Генрiх Ягода спостерiгав за ним мовчки, стоячи посеред великого кабiнету. Вiн ще не встиг призвичаiтися до новоi посади. Лише два мiсяцi тому не стало його попередника В’ячеслава Менжинського, але смерть голови ОДПУ стала поштовхом для його, Ягоди, пiднесення. На Полiтбюро партii було вирiшено перетворити ОДПУ в Головне Управлiння державноi безпеки i створити новий Народний Комiсарiат. І його, i ГУДБ доручили очолити йому. Хоч останнi мiсяцi вiн i пiдмiняв хворого голову ОДПУ, на усiх розпорядженнях й наказах все ж стояла резолюцiя Менжинського. Така невизначенiсть його, Генрiха Ягоди, становища – i не головний, i вiдповiдае за все – закiнчилася десятого травня, коли величезний перелiк кардiологiчних хвороб В’ячеслава Рудольфовича, а також травми, отриманi ним ще у паризькiй емiграцii, нарештi перемогли його слабкий органiзм. Зi смертю «людини Залiзного Фелiкса», як називали В’ячеслава Менжинського, почався новий етап роботи каральних органiв.

Запрошення у кабiнет Сталiна було пiдтвердженням цього.

Сталiн, нарештi, запалив тютюн, злегка затягнувся. Вiн нiколи не пускав диму, i присутнiм здавалося, що Перший секретар зовсiм не курить. Вiн вiдiйшов у другий кiнець кабiнету, до свого крiсла, над яким висiла вiдома, мабуть, усьому свiтовi картина, де Ленiн читае газету «Правда».

Вже звiдтам Сталiн сказав:

– Пiсля того як у Москвi вiдбувся процес над «Украiнською вiйськовою органiзацiею», члени якоi очолювали повстанську, шпигунську i диверсiйну роботу на територii Радянськоi Украiни, ми, можна сказати з упевненiстю, лiквiдували основну iхню загрозу тут, усерединi краiни. Для нас певним ризиком е те, що основнi фiгуранти УВО досi на свободi i, переконаний, не полишають спроб продовжити своi справи проти СРСР. Тут не можу не сказати про те, що досi ОДПУ не вдалося не те що лiквiдувати керiвникiв УВО, але навiть вийти на них, хоч нi для кого в Європi не секрет, де вони перебувають. Напевне, единим, кому це було невiдомо, був товариш Менжинський. В’ячеслав Рудольфович, попри свою вiдданiсть справi пролетарiату, треба визнати, був романтиком, котрому здавалося, що боротьбу з ворогами пролетарськоi революцii можна робити у бiлих рукавичках. У час, коли, заслiпленi злобою через нашi успiхи, вороги посилюють боротьбу, ми не можемо собi дозволити виявляти до них поблажливiсть.

Сталiн безшумно пiдiйшов до виструнченого Ягоди.

– Пiсля того як на Украiнi нам вдалося переламати хребет опору куркулiв i повнiстю виключити будь-якi iхнi спроби органiзувати саботаж у селi, залишилася лише одна органiзацiя, котра здатна зашкодити нашому поступу уперед, – продовжив Сталiн.

Вiн пильно подивився в очi Генрiху Ягодi.

– І цiею органiзацiею керуе людина, котру нашi доблеснi органи ось уже чотирнадцять рокiв не можуть виявити! Товаришу народний комiсар внутрiшнiх справ, вам здаеться такий стан нормальним?

– Аж нiяк, товаришу Сталiн! Я так не вважаю! – вiдповiв Ягода.

– Це добре, що ви так не вважаете. А якщо ви так не вважаете, то чому новостворене Головне управлiння державноi безпеки, яке мало замiнити вже вiджиле ОДПУ, нiчого не робить для того, щоб раз i назавжди лiквiдувати цю загрозу? – жорстко запитав Сталiн. – Ви ж не хочете, товаришу Ягода, щоб ми подумали про ваш Наркомат як про тих, хто не спроможний виконати поставлене партiею важливе завдання?

– Мною особисто розроблений план «Ставка», кiнцевою метою якого е фiзична лiквiдацiя Євгена Коновальця, – повiдомив Ягода. – Минулого лiта нам вдалося впровадити в його оточення свою людину. Перевiрку наш агент пройшов успiшно, i, враховуючи кадровий голод, який пануе в оточеннi Коновальця, цiлком можна сподiватися на те, що його уведуть до керiвництва.

– Ця ваша людина може здiйснити те, що вiд неi вимагають?

– Сумнiваюся, товаришу Сталiн, – чесно вiдповiв Ягода. – Вiн аж надто м’який для цього.

– То яка нам вiд нього користь?

– Зате з його допомогою ми маемо намiр пiдвести до Коновальця справжнього виконавця.

– Вiн у вас вже е?

– Так точно! Чекае у приймальнi.

Сталiн пильно подивився на Ягоду, але нiчого не сказав. Натомiсть пiдiйшов до столу i натиснув кнопку. Одразу дверi вiдчинилися i до кабiнету увiйшов Олександр Поскрьобишев. У Ягоди склалося враження, що секретар спецiально чекав на цей сигнал.

– Закличте товариша, який прийшов разом з товаришем наркомом, – розпорядився Сталiн.

Молодий чоловiк зупинився одразу перед дверима.

– Пiдiйдiть ближче! – сказав Сталiн.

Прибулий обережно пiдiйшов i став поряд Ягоди. Сталiн уважно придивився до молодого вiйськового. На вигляд йому було рокiв двадцять п’ять, вiн мав правильне обличчя i приемнi пiдкупнi очi.

– Як вас звати?

– Павло Судоплатов, товаришу Сталiн! – хрипло вiдповiв прибулий.

Його хриплiсть Сталiн цiлком слушно пояснював тим, що молодий чоловiк уперше у цьому кабiнетi. Потiм такi люди бiльш-менш опановують себе. Щоправда, не всi.

– Скiльки вам рокiв?

– Двадцять чотири! – вiдказав Судоплатов i почервонiв.

Сталiн усмiхнувся.

– Не треба соромитися свого вiку! – сказав вiн. – У вашi роки я вже органiзував страйк бакинських робiтникiв. Хто ви за нацiональнiстю?

– Украiнець.

– Мову знаете?

– Так точно!

– Добре! Мову свого народу забувати не можна! Товариш Ягода вам пояснив ваше завдання?

– Так точно!

– І вас це не лякае?

– Аж нiяк! У мене з… об’ектом своi рахунки!

Сталiн здивовано вийняв з рота люльку.

– Своi рахунки? – перепитав вiн.

– Так точно! За його наказом у Львовi вбили мого друга Андрiя Майлова, – повiдомив Судоплатов. – Я хочу помститись.

Сталiн уважно подивився на Судоплатова, потiм перевiв погляд на Ягоду.

– Звичайно, помста бувае хорошим стимулом, але вона iнодi заважае справi, – сказав Сталiн. – Перед вами, товаришу Судоплатов, партiя поставила конкретне завдання, яке ви маете виконати. Фелiкс Едмундович говорив, що чекiст повинен мати холодну голову i гаряче серце. Вами, товаришу Судоплатов, мае керувати не особиста помста, а бажання виконати завдання, поставлене перед вами. Тодi й про особисту образу можна подумати. Ви зрозумiли, товаришу Судоплатов?

– Так точно, товаришу Сталiн! Постараюся виконати ваш наказ! – вiдказав Судоплатов.

– Не треба старатися – треба виконати! – уточнив Сталiн. – І це не товариш Сталiн наказуе вам, а партiя, тому вважайте це вашим партiйним дорученням!

Вiн знову пiдiйшов до свого столу, розгорнув блокнот i швидко щось написав.

Павло Судоплатов заворожено i з якимось мiстичним страхом спостерiгав за усiма рухами Сталiна. Коли йому повiдомили, що сьогоднi вiн розмовлятиме з самим товаришем Сталiним, у нього пропав не те що сон, але й взагалi усякий спокiй. Зрештою, його сприйняття Генерального секретаря ЦК ВКП(б) до цього моменту нiчим не вiдрiзнялося вiд бiльшостi громадян Радянського Союзу: товариш Сталiн був присутнiй в кожному кабiнетi, на численних картинах, плакатах, але мало кому пощастило бачити його «вживу». Вiн, Павло Судоплатов, котрий ще зовсiм недавно i не думав залишити Харкiв, удостоiвся честi розмовляти iз цiею великою людиною й ба бiльше, особисто отримав вiд цiеi людини партiйний наказ. Що ж, вiн не пiдведе i зробить усе можливе, а й навiть неможливе, щоб виконати завдання Сталiна. Судоплатова вже не хвилювало навiть те, що вiн iде на смертельний ризик. Зараз вiн думав лише про те, щоб виправдати покладену на нього довiру.

– Можете йти! – озвався зi свого мiсця Сталiн. – Товаришу Судоплатов, усi iнструкцii ви отримаете вiд товариша наркома. Бажаю вам успiхiв!

Коли чекiсти покинули кабiнет, Сталiн знову викликав Поскрьобишева.

– Запросiть Єжова! – розпорядився вiн.

Миколi Єжову належало вiдправитися до Ленiнграда. Першому секретаревi дуже не подобався стан справ очолюваноi Сергiем Кiровим ленiнградськоi партiйноi органiзацii.




1


Той тиждень у червнi, який Федiр Мороз провiв у батькiвськiй хатi у Перетинi, був його найдовшим вiдпочинком у селi. Минулi роки йому якось не вдавалося затриматися у старшого брата на довший час, найбiльше на два-три днi, i вiн знову повертався до своеi львiвськоi квартири на вулицi Зиблiкевича. Кожного разу у Федора були вiдмовки, щоб не залишатися у брата. Цi вiдмовки звучали настiльки переконливо, що у них вiрив навiть сам Федiр. Щоправда, йому нiщо не заважало виiхати з дружиною Ольгою та сином до Залiщан на винний фестиваль чи «на води» до Трускавця.

Яким же було здивування брата Олекси, коли червневого дня до нього на обiйстя заходив Федiр iз сином Гордiем! Радiсний шок вiд появи дорогих гостей не пройшов, коли Олекса дiзнався, що вони затримаються у нього на тиждень. На запитання «А де мама?» Федiр пояснив, що Ольга не змогла вирватися з роботи навiть на пару днiв, натомiсть змушена поiхати до Варшави «у справах». Вернеться аж в понедiлок, тому у iхньому помешканнi iх годувати буде нiкому.

Сприйнявши цi слова як неприхований натяк, що гостi голоднi, Ганна насварила на чоловiка, мовляв, нiчого годувати словами, можна й за стiл посадити, а сама заходилася порати бiля кухнi.

Цей тиждень для Федора проминув швидко, у роботах, а ii в селi (а тим бiльше влiтку) нiколи не бракувало. Цим зазвичай займалися брати, а Гордiй цiлими днями пропадав зi своiми братаничами то в лiсi, то на рiчцi. Якщо дев’ятирiчна Марiйка та п’ятирiчна Настуня допомагали мамi бавити однорiчного наймолодшого братика Василя (його назвали в честь «американського» вуйка), то старшi Гриць, Йосип та Іван пiд «великим секретом» розповiли Гордiю про скарб богатиря Кошиковського, що чекае на те, щоб його вiдкопати.

Це було саме те, що так любив Гордiй. У нього вдома лежить читана-перечитана ним книга про скарби, захованi у Львовi. Найбiльше малого Гордiя захопила розповiдь про золото Медовоi Печери. Вiн перечитав про нього, либонь, сто разiв, про що не забарився розповiсти своiм братаничам, коли тi розповiли йому про «свiй» скарб. Пiсля того, як Гордiй похвалився, що одного разу з татом вони також шукали той скарб, в очах Гриця з братами його ставки одразу злетiли вгору i на нього вже не дивилися як на знiженого львiвського бахура.

Напевне, той тиждень, що батько з сином провели на батькiвському обiйстi, був недостатнiм часом, щоб знайти на вже переритiй полянi хоч якiсь слiди не те що скарбу, а простого пiдтвердження того, що богатир Кошиковський узагалi тут був. Але принаймнi час, проведений у Перетинi, не став для Гордiя нудним i чи не вперше вiн по-справжньому зблизився з братаничами.

Хоч Федiр нiчого не сказав Олексi, але таке неждане для старшого брата його тижневе перебування у Перетинi аж нiяк не було безхмарним. Рiшення покинути Львiв хоча б на тиждень головний iнспектор лiсiв Його Емiненцii Кир Андрея Шептицького Андрiй Мельник прийняв вночi на п’ятнадцяте червня. Львовом вже ширилися чутки, що польська полiцiя арештувала весь крайовий провiд Органiзацii Украiнських Нацiоналiстiв. Що було вiдомо колишнiм колегам Федора Мороза, не знав нiхто, але було вирiшено виiхати зi Львова усiм, хто так чи iнакше мав вiдношення до Органiзацii. Так Олекса Мороз отримав додаткову пiдмогу до хатньоi роботи, Гордiй – заново пiзнав своiх двоюрiдних братiв, а Ганна – головний бiль, чим би то годувати «мiського пана».

За той час, коли Федiр Мороз гостював у брата, вiн став найповажнiшою людиною у Перетинi, забравши цей титул у Якова Смоляра. Ранiше саме мiсцевий гайовий був джерелом найсвiжiших новин, що iх привозив iз поiздок до Кам’янки, але тепер його «вiдсунув» львiвський Федiр: центр воеводства – то не повiтова Кам’янка! Зазвичай чоловiча частина Перетина – вiд тридцяти рокiв – збиралася у закритiй чотири роки тому «Просвiтi» вже пiзно увечерi й у неможливому для некурящих цигарковому диму обговорювала останнi подii у державi. Найбiльш посвячений Федiр Мороз останнi днi був вiдiрваний вiд новин, тому всi чекали, коли прибуде зi свiжими газетами Якiв Смоляр. За той час, коли Федiр був у селi, це ставалося два рази. Іншi вечори минали за обговоренням всього зразу й нiчого конкретного.

Так перетинцi дiзналися про вбивство членом ОУН Бронiслава Перацького, який вiдповiдав за пацифiкацiю на Галичинi, а оскiльки всi чоловiки у Перетинi вiдчули це буквально на своiх спинах, то попри весь трагiзм цiеi подii саму смерть мiнiстра внутрiшнiх справ Польщi сприйняли спокiйно, навiть як належну кару за своi страждання. Зробили перетинцi i той неприемний для себе висновок, що просто так вбивство свого мiнiстра поляки не залишать, тому треба чекати найгiршого.

На щось добре вони навiть i не сподiвалися, бо про добре вже й стали забувати, як воно виглядае.

Але все, в тому числi й безтурботне перебування у Перетинi, колись закiнчуеться, тому вже в суботу зранку Федiр з сином стали збиратися додому. Знаючи, що наступного разу дiвер приiде аж на престольний празник i то лише на один день, Ганна приготувала на дорогу стiльки iстiвного, що Федору стало не по собi. Розумiючи, що всi заперечення тут даремнi, вiн махнув на все рукою, залишивши брата Олексу та невiстку закiнчувати укладання приготовленого. Дiйсно, зрештою не тягнути все це на собi: до потяга кiньми вiдвезе Олекса, а у Львовi одразу на трамвай, який зупиняеться саме перед його квартирою. Поки племiнники востанне повели Гордiя до досi незнайденого скарбу Кошиковського (при цьому Федiр усмiхнувся – напевне, не було у Перетинi хлопця, який не пробував це зробити), батько вийшов на рiчку, невеличку, що навiть не удостоiлась отримати хоч якоiсь назви. Тут минуло все його дитинство. Звiдси теплоi серпневоi ночi на самому початку вiйни вiн похапцем залишив рiдну оселю, щоб повернутися через довгих шiсть рокiв. Федiр усвiдомлював: попри те, що вiн тут народився, вiднести себе до селян, як його брат Олекса, вiн не може – надто вже довго не тримав у руках плуг. Все свое доросле життя (а дорослим вiн став тiеi пам’ятноi серпневоi ночi) Федiр не стикався з сiльською роботою, якщо, звiсно, не рахувати тих кiлометрiв шанцiв, виритих ним чи не по всiй Украiнi, але вiн не був певен, що вони коли-небудь заколосяться пшеницею.

Федiр зiтхнув. Вiн вже звик до того, щоб жити подвiйним життям – одне минало у всiх на виду й не завжди подобалося йому самому; iнше – справжне – було сховане вiд всiх, й Федiр навiть не знав, який вiн насправдi – той, що видимий, чи втаемничений. Перетинськi сусiди, звертаючись до нього за порадами, навiть не пiдозрювали, наскiльки вiн проiнформований про ситуацiю у Польщi, але, щоб не виказати себе, доводилося чекати на приiзд Якова Смоляра i вже потiм робити обережнi висновки.

Федiр почув за спиною якiсь кроки. Озирнувся i побачив Марiю Бiлецьку. На молодiй вдовi була звичайна львiвська одежа, довершена капелюшком, не яка-небудь з викликом, але зовсiм недоречна у селi суботнього ранку. Можливо, завтра, в недiлю, до церкви i можна це одягнути, але не сьогоднi. Марiя ще досi жила львiвським життям, до якого звикла за останнi роки.

– Твоi сказали, що стрiну тебе тут! – мовила Марiя.

– Так, прийшов ще раз подивитися на все. Хто знае, коли знов виберусь! – вiдказав Федiр.

– Федю, я прийшла до тебе за допомогою.

– Я тебе слухаю!

Федiр вже настiльки звик до статусу дармового порадника, що навiть не здивувався появi Марii.

– Федю, я хочу, щоб ти поговорив з Андрiем Вальком, – сказала Марiя.

– Про що?

– Ти знаеш, що мого Павла замордували в тюрмi. Вiд того часу я бiдувала, навiть мусила вернути до батькiв.

– А до чого тут Андрiй? – не зрозумiв Федiр.

Дiйсно, якщо Марiя хоче найнятися на роботу у «Маслосоюз», то навряд чи у неi е на це хоч якiсь шанси. Там потребують не рознiжених львiвських пань, а досвiдчених фахiвцiв. До останнiх Марiя Бiлецька, чи то пак Макуха, аж нiяк не вiдносилась.

– Мiй Павло згинув через то, що був в ОУН, – повiдомила вона.

Федiр вирячив очi. Чого-чого, а такого почути з вуст сусiдки вiн аж нiяк не сподiвався. Марiя зрозумiла його вираз по-своему.

– Ти упевнена? – засумнiвався вiн.

– Так. Я навiть до того почала про щось подiбне здогадуватись, особливо коли Павло лишив свiй «Сельроб», а комiсар полiцii менi пiдтвердив, що мiй чоловiк був нацiоналiстом.

– А до чого тут Андрiй? – повторив Федiр.

– Я думаю, що вiн тоже е в ОУН.

– Андрiй? – здивувався Мороз.

Нiчого собi! Жiноча логiка, виявляеться, незбагненна штука! Пiдiйти до члена ОУН, гадаючи, що вiн i далi залишаеться полiцейським, щоб той поговорив з людиною, яка до Органiзацii жодного стосунку не мае! Принаймнi Федору про те невiдомо.

– Звiдки ти взяла, що мiй швагро в ОУН? – перепитав Мороз.

– Я так думаю! Андрiй воював за Украiну, був шандаром. Куда йому дiватись? Певно, що в ОУН!

Федiр уважно подивився на Марiю i подумав, що ii припущення мають пiд собою грунт.

– То нащо тобi Андрiй?

– Мого Павла вбили, бо вiн був в ОУН! То най вони платять менi за него пенсiю. Як я маю жити? – вiдказала Марiя.

Напевне, вираз обличчя здивованого почутим Федора сказав замiсть нього все, бо Марiя, не дочекавшись вiдповiдi, запально продовжила:

– Ну чого ти так сьи дивиш? Через них я стала вдовою, то най вони менi i платять! Як менi жити?

– Почекай, Марiе! – зупинив ii Федiр. – Я всьо то розумiю, але чого ти вирiшила, що Андрiй е тим, як його, ОУН? Ти так думаеш. А якщо вiн тут нi до чого?

– Та як же?..

– Почекай! Я певно поговору з швагром, але давай зараз поговоримо ми з тобою. Щоб щось казати Андрiевi, я маю знати, що казати. Коли твiй чоловiк вступив до нацiоналiстiв?

– Та я навiть не знала про то! – вiдказала заспокоена Марiя.

Їй вже здалося, що справа вирiшена i до того ж на ii користь.

– Менi про то сказав комiсар полiцii. І сказав, що коли мiй Павло був у забороненiй в Польщi партii, то й на пенсiю я не маю права. Ну, як менi жити?

– А ти не помiчала, що твiй чоловiк став не таким, як був?

– Як кожна жiнка, певно, що помiтила.

– Коли то було?

– Коли Павло привiв до нас додому тата. Вони якраз були на Талергофському з’iздi; було вже пiзно татовi iхати додому, то вiн у нас i переночував. Тоди якраз тато був такий радiсний, що я його таким давно не видiла.

– Через з’iзд?

– Та ти що! Певно, що не! Татовi передали письмо вiд нашого Степка.

Федiр напружився. Лист! Вiн пам’ятав той день, коли отримав листа вiд свого колишнього командира Осипа Букшованого. Розумiючи, що просто так радянська розвiдка не буде ризикувати, пiдставляючи свого агента через пересiчного послання сина, що вибрав радянський рай, до батька, який залишився на цьому березi Збруча, тодiшнiй крайовий комендант Украiнськоi вiйськовоi Органiзацii Юлiан Головiнський розпорядився перевiрити лист. На превелике розчарування, нiчого виявити не вдалося, тому листа й вiддали адресатовi. Тепер же виявилося, що, напевне, даремно.

– А що було в письмi? – байдуже запитав Федiр.

– Та нiчого такого, щоб через то Павло змiнив «хлiбну» роботу! – вiдказала Марiя.

– Де воно зараз, те письмо?

– Вдома. Тато з мамою перечитують його чи не кожноi недiлi.

Рiшення прийшло одразу.

– Марiе, ти можеш принести менi того письма?

– Нащо?

– Якщо ти кажеш, що пiсля него твiй Павло став зовсiм iншим, тоди справа в самому письмi? Я прочитаю його ще раз i, може, знайду щось таке, чого ви не зауважили.

– І ти поговориш з Андрiем?

– Поговору, але розумiеш, що вiн мiй родич i якщо вiн до того нiякого вiдношення не мае, то менi буде перед ним невдобно. А якщо в письмi було щось таке, через що Павло став, як ти кажеш, нацiоналiстом, i якщо Андрiй тоже е там, то можна щось придумати.

– Я принесу його! – з готовнiстю сказала Марiя.

Вона вже збиралася пiти додому, але на мить задумалася.

– Федю, а як там ваш… Василь? – поцiкавилася вона.

Запитала i почервонiла.

– Василь? А що з ним може бути? Знов робить на своему заводi. Заробляе добре. Жiнка, двi дочки. Що ще треба?

Марiя зiтхнула. Вона хотiла ще щось сказати, але в останню мить передумала.

– Я принесу письмо! – лише сказала.

Федiр подивився iй услiд i намагався зрозумiти, якi наслiдки буде мати ця несподiвана розмова. Вiн не встиг подумати про це, як побачив, що з лiсу виходять четверо бахурiв. Це поверталися з чергових пошукiв скарбiв малi Морози. Федiр почекав, коли син з братаничами пiдiйдуть ближче, скрушно похитав головою.

– Ну, коли я не вижу у вас за плечима сумки з золотими талерами, то скарб ви не здибали, – мовив вiн. – То е причина приiхати сюди через рiк.

Останнi слова вiн сказав Гордiю, на що той схвально кивнув головою…

Як Федiр i гадав, вдома Ольги ще не було. Вона мала повернутися лише у понедiлок. Вони виклали на стiл приготовлене Ганною, порозкладали, щоб не зiпсувалося i не заважало безпечно ходити. Завтра була недiля, де зазвичай всiею сiм’ею йшли до церкви, але цього разу Федiр вирiшив змiнити плани. Хоч подiбнi справи в недiлю не робляться, вiн не хотiв, щоб про це знала Ольга.

Тому тiльки благословилося на новий день, Федiр Мороз сiв на перший трамвай i поiхав до будинку, вiдомому у Львовi небагатьом. Федiр до таких належав.

Тут жив черговий «головний хемiк» Проводу на захiдноукраiнських землях Остап Косач. Пiсля того, як полiцiя заарештувала спочатку Федора Яцуру, котрий вiдповiдав за усi теракти iз застосуванням бомб, а слiдом за ним i його наступника Зиновiя Книша, Органiзацiя лишилася без «головного хемiка». Було вирiшено при потребi звертатися до перевiрених людей, при цьому не наголошуючи на iхнiй приналежностi до ОУН. Остап Косач був саме таким.

Вiн вчився у мiсцевому унiверситетi i, за переконанням професорiв, мав серйознi зачатки до майбутньоi науковоi роботи, якщо не загубить свiй талант. Приналежнiсть до ОУН аж нiяк не сприяла майбутнiй науковiй дiяльностi Косача: довго на волi такi люди не затримувалися.

Остап Косач був корiнним львiв’янином, жив сам, дiвчат на квартиру не водив, для цього вистачало iнших мiсць – словом, iдеальний варiант для подiбних справ.

Як i сподiвався Федiр Мороз, Остап був сам i тiльки що пiдвiвся з лiжка – холостяцьке життя мае своi переваги. Щоправда, до певного часу.

Остап не здивувався такому ранньому вiзиту Федора, розумiючи, що даремно у таку пору його турбувати не будуть. Вiн провiв нежданого гостя на кухню, поцiкавився, що той буде пити.

– Гербату! – сказав Мороз.

Остап поставив чайник з водою на плитку, насипав у фiлiжанки чорного листя, поставив перед Федором. Остап не став чекати, коли закипить вода. Вiн сiв навпроти Мороза i запитав:

– Що у вас?

Замiсть вiдповiдi Федiр вийняв з кишенi затертий конверт.

– Хочу знати, що у цьому листi не так, – сказав вiн.

Остап Косач недовiрливо подивився на конверт, обережно вийняв затертий не менше аркуш паперу, розгорнув його. Став читати.

«Дорогенькi мамо i тату!

Нарештi змiг з оказiею дати про себе звiстку. Я уявляю собi, що ви там передумали про мене. Не дае про себе чути, може, щось сталось. Але спiшу вас заспокоiти: я живий, чого i вам бажаю. Живу я у Киевi, працюю на важливiй роботi. Ви пам’ятаете, коли я приiжджав до Перетина, то говорив, як ми всi будем жити при соцiалiзмi. То все то вже е в Радянськiй Украiнi. Люди роблять не на панiв, а на себе i я сподiваюсь, що такий час настане i в Галичинi. Мушу сказати, що я вже женився. Жiнку звуть Майя. Вона е робоча на залiзницi. Ми жиемо в гуртожитку, де е багато спiльного i нiхто не скаржиться на труднощi. Всi розумiють, що скоро все буде iнакше, i коли всюди переможе соцiалiзм, жити стане лiпше.

Я дуже зрадiв, коли взнав, що наша Марiйка вийшла замiж за Павла. Певно, що вiн не Василь Мороз, який тiльки i хоче заробити грошей, щоб потiм гнобити бiдних. Прошу, тату, передайте сей конверт i лист Марiйцi з Павлом. Най i вони почитають його!

На тому буду кiнчати свою листову розмову. Сподiваюся, що скоро ми поженемо всiх експлуататорiв i знову зможу вас побачити.



    Ваш син Степан».

Остап пiдвiв очi.

– Ну i що тут вам не ясно? – здивувався вiн. – А Василь Мороз то…

– Мiй брат, – сказав Федiр. – Але я не про те. Дивно, що людина, котрiй цей лист власне не призначався – той самий Павло – лише прочитав його i йому одразу стали ненависними свiтлi iдеi москвофiльства, вiн покинув роботу у «Сельробi» i через одну нашу людину став членом ОУН.

Остап пiдозрiло подивився на Федора, потiм перевiв погляд на дивного листа, хоч нiчого дивного у ньому вiн не прочитав, але у цей момент саме закипiла вода у чайнику. Остап розiлляв окрiп у фiлiжанки з чаем, поставив перед гостем цукерницю.

– Так не бувае! – впевнено сказав вiн.

– Звичайно, не бувае, але, тим не менше, це так.

– Тодi чому ви прийшли до мене? Якщо у листi щось зашифровано, то це до шифрувальникiв. Я хiмiк.

– Я знаю, то й прийшов до тебе. Правда, ранiше його перевiряв Федiр Яцура.

– То що менi робити пiсля нього? – здивувався Косач.

– Перевiр, що ховае цей лист! Ну не може така людина, як Павло Макуха, просто так кинути роботу, яка годувала i його, i його жiнку, що приiхала з села i требувала дуже багато!

– А ви не пробували запитати самого Павла Макуху? Якщо б не захотiв, то можна помогти йому.

– Пiзно! За вироком трибуналу вiн був вбитий пiвроку тому.

– Чому?

– Макуха був причетний до смертi крайового провiдника.

– Головiнського? – здивувався Остап.

– Угу.

– А ви вмiете заiнтригувати! Чекайте!

Косач сховався за дверима кiмнати, прикривши за собою дверi. Федiр зовсiм не здивувався i не вбачав у цьому якоiсь недовiри до себе. В Органiзацii кожен займався своею справою i цiкавитися, що робить хтось iнший, могло означати будь-що, у тому числi i пiдозру у чомусь крамольному.

Вiн встиг випити гербату (без цукру, звик ще на фронтi, бо, траплялося, що цього продукту й не бувало в окопах), роздивився на завидний порядок на кухнi (ii господар, видно, був зациклений не просто на порядку, але iдеальному порядку), аж тут дверi знову вiдчинилися.

– Зробив? – поцiкавився Федiр.

Остап кивнув головою.

– Так швидко?

Косач взяв фiлiжанку з недопитою гербатою, випив до кiнця.

– Я зрозумiв, що у листi нiчого цiкавого для мене бути не може, – сказав вiн. – Бо навiть, якби й було, то я у цьому безсилий. Але одна фраза мене зацiкавила.

Остап поклав лист перед Федором i показав мiзинцем на потрiбний рядок.

«Прошу, тату, передайте сей конверт i лист Марiйцi з Павлом».

– Ну i що? Чому тебе зацiкавив цей рядок? – запитав Федiр.

– Я розумiю бажання сина, щоб його листа прочитала сестра з зятем, але навiщо наголошувати на тому, щоб передавати конверт?

Мороз пiдозрiло подивився на Остапа, затим перевiв погляд на конверт.

– Що ти дiзнався?

Остап усмiхнувся.

– Достатньо простоi праски, щоб вивiдати всi таемницi, – сказав вiн. – Хоч конверт i старий…

– Шiсть рокiв, – пiдказав Федiр.

– Менi все ж вдалося прочитати зсередини.

– Прочитати? Що?

Замiсть вiдповiдi Остап Косач пiдiйшов до плити, потримав над нею конверт, подивився на отриманий результат, швидко подав Морозу. Той вчитався у ледь помiтний блiдий напис.

«Центр – Гесеру! Зробiть все можливе, щоб вступити в ряди УВО».

Вiн здивовано пiдвiв очi.

– Хто такий Гессер? – запитав вiн.

– У мiфологii народiв Азii син неба i бог вiйни. Я цiкавився цим, то й трохи знаю, – пояснив Остап.

Федiр знову подивився на напис, але той вже зник, неначе його i не було зовсiм.

– Можливо, саме тому цей напис i не помiтили ранiше, – сказав Косач. – Вiн дуже швидко зникае.

Федiр Мороз пiдвiвся, засунув листа у зловiсний конверт, сховав назад у кишеню.

– Що ви на це скажете? – поцiкавився Остап, спостерiгаючи за дiями старшого товариша.

Федiр зiтхнув.

– Скажу лише одне: ми поспiшили зi стратою Павла Макухи, – мовив вiн.

Мороз попрощався iз господарем i покинув його помешкання. Його дорога лежала до Андрiя Мельника.




2


З погляду жiнки, ця поiздка до Варшави для Ольги Мороз була невдалою. Кожного разу, коли вона приiжджала у нове мiсто – чи то у справах, чи на вiдпочинок, – обов’язково видiляла якийсь день, щоб походити магазинами. Займаючи не надто високу посаду секретарки, Ольга попри свою невелику зарплату у подiбних поiздках мала можливiсть бiльше розпоряджатися своiм часом. Зазвичай подiбнi поiздки завжди закiнчувалися новими обновами чи звичайними подарунками чоловiчiй частинi сiм’i – на радiсть синовi Гордiю та сувору мовчанку чоловiка Федора, який, тим не менше, залюбки носив придбане Ольгою.

Цього разу поiздка до столицi не вдалася. Разом з головою допомогового комiтету Кирилом Федурою вони прибули до Варшави у той самий день, коли туди на зустрiч з вiце-мiнiстром з’iхалися воеводи з усiеi Польщi, тому головi довелося почекати, коли поважнi пани вирiшать своi проблеми (а це не бiльше не менше мало принести перелом у ставленнi «пiлсудчикiв» до украiнськоi меншостi). До того ж усi урядовi установи були залученi до належного прийому високого нiмецького гостя: до Варшави прибував потяг з мiнiстром пропаганди Третього Рейху Йозефом Геббельсом. Не встиг Федура висловити все, що думае про ситуацiю, у яку вони потрапили, причому не добираючи слiв i в присутностi Ольги, як наступного дня, перед самим засiданням воевод, громом серед ясного неба Варшавою прокотилася новина: на вулицi Фоскаль украiнський нацiоналiст стрiляв у мiнiстра Бронiслава Перацького, який помер у шпиталi через якусь годину.

Звичайно, нi про якi справи, заради яких вони i прибули до Варшави, поки що говорити не приходилося. Таким чином Ольга отримала багато вiльного часу, але у столицi оголосили траур, тому жаданi магазини позачиняли, позбавивши можливостi щось придбати. Але й залишатися у готельному номерi також було несила. Ольга вирiшила пройтися мiстом, природно, уникаючи його центральних вулиць. Хоч труни з тiлом Перацького у столицi вже не було (вiн хотiв бути похований у Новому Санчi, де свого часу вчився у тамтешнiй першiй гiмназii), центр мiста досi нагадував розтривожений вулик, де кожен був експертом, iстиною в останнiй iнстанцii, упевнений у своiй правотi i переконаний, що думка iнших не варта навiть того, щоб ii почути.

На велике розчарування Ольги, навiть вулицi не у центрi Варшави (але й не настiльки далеко вiд нього, щоб почуватися у безпецi) вона не могла назвати безлюдними, а численнi кав’ярнi також були переповненi. Розумiючи, що довго так на ногах вона не витримае, Ользi захотiлося хоч на декiлька хвилин присiсти. На ii бiду, всi столики на тротуарi були зайнятi. Вона пройшла декiлька кав’ярень у надii знайти вiльне мiсце, але даремно. Раптом ii погляд зупинився на чоловiковi, що самотньо сидiв за столиком у самому кiнцi огородженого тротуару. Ольга вирiшила скористатися цiею нагодою i поспiшила до незнайомця.

– Czy moge usiasc obok pana?[1 - Чи можу я бiля пана присiсти? (Пол.)] – запитала вона.

Чоловiк пiдвiв голову. Вiн був приблизно ii вiку, вже лисий, але з приемним лицем i з правильними рисами.

– Oczywiscie! Bede szczesliwy![2 - Звичайно! Буду радий! (Пол.)] – вiдповiв вiн, пiдводячись.

Чоловiк почекав, коли Ольга сяде навпроти, лиш потiм опустився у крiсло. Вiдкривши сумочку i шукаючи там паляруш, навiть не пiдводячи очей, Ольга вiдчула, що незнайомець пильно розглядае ii. Жiнцi це було неприемно, хоч вона i знала, який iнтерес викликае у чоловiкiв. Вона вже хотiла сказати щось жорстке i неприемне незнайомцю, як почула притишене:

– Оля?

Вона застигла, вдивляючись в обличчя незнайомця. Хоча чому незнайомця? Жiнка могла заприсягтися, що десь його бачила.

– Оля Горбань?

– Ви мене знаете? – обережно поцiкавилася вона.

Чоловiк усмiхнувся. Цього було достатньо, щоб Ольга упiзнала його. Неймовiрно, але це був Левко Вовк.

– Левку? Це ти?

А Левко знову пiдвiвся, узяв Олину руку i пiднiс до губ.

– Яка несподiвана зустрiч! – сказав вiн.

Обережно озирнувся, чи не пiдслуховуе хто, потiм тихо сказав:

– Давай говорити польською. Пiсля цих подiй у кожному украiнцевi поляки бачать людину з бомбою.

Вони не бачилися з того пам’ятного листопада вiсiмнадцятого року, коли спочатку захопили, а потiм декiлька днiв утримували будiвлю головноi пошти Львова. Пiсля того, як поляки пiдпалили частину будiвлi, вiстун Ольга Горбань надихалася диму i ii вiдправили до шпиталю (тодi санiтарнi машини ще iздили). Вiдтодi Левко Вовк бiльше не бачив свого вiстуна. Звичайно, вiн знав про неi дещо iз листiв батька, як, власне, про нього було вiдомо i Морозам.

– Як ти тут? – не вiрила своiм очам Ольга. – Ти ж мав бути у Вiднi?

Левко знову усмiхнувся.

– А зараз все змiнилося, Олю! Я дiзнався, що виявився не потрiбний австрiйськiй науцi. Мене звiльнили, от i роз’iжджаю Європою.

– Як це?

– Про це потiм! Ти маеш вiльний час?

– Так. Ми приiхали до Варшави у справах нашого комiтету, але нас попросили почекати, поки все не вляжеться, – вiдповiла Ольга.

– Ну, то i в мене е пару днiв!

– Як поживаеш, Левку? – запитала Ольга.

– Та, напевне, добре! – вiдказав чоловiк.

– Напевне? А чому так невпевнено?

– Та, розумiеш, мене вигнали з улюбленоi роботи, i хоч потiм я не дармував, але все ж то було не те, до чого лежала моя душа.

– А дружина? Дочка?

Левко усмiхнувся.

– Якби не вони, Олю, то навiть не знаю, як би я все витримав! – признався вiн. – Коли мене звiльнили, то спочатку навiть не знав, де себе подiти. Марiйка мене сильно пiдтримала. А Надя… Дочка то завжди потiшка!

Ольга похитала головою.

– Повiр на слово: син – також! – сказала вона.

Ольга хотiла iще щось сказати про Гордiя, але Левко ii випередив:

– Олю, ти коли була у селi?

– У Перетинi? Пiвроку тому, на престольний празник. Ми тодi вибралися з Федором i сином до брата чоловiка. А Федя зараз у селi, разом з Гордiем, – вiдповiла Ольга. – А нащо ти запитав?

– Та все переживаю за тата! Йому вже пiд сiмдесят!

Ольга усмiхнулася.

– Вуйко Василь ще всiх нас переживе! – заспокоiла вона. – Здоров’я у нього – дай, Боже, кожному!

– Але й роки вже не тi!

Видно, слова Ольги дещо заспокоiли Левка, бо вiн вже не виглядав таким стурбованим, як до того. А Ольга продовжувала:

– А ти б сiв на потяг i вiдвiдав батька, якщо вже у Польщi!

– Не можу. Я тут не сам!

Жiнка дивно подивилася на Вовка. Той заспiшив заспокоiти ii.

– Це не те, що ти подумала, – сказав вiн. – Я супроводжую ерцгерцога Вiльгельма Габсбурга.

– Сюди, до Польщi? – здивувалася Ольга. – Стiй-стiй, то вiн знову з тобою?

– Вiрнiше, я знову з ним, – поправив Левко. – Пiсля того як мене «попросили» з лабораторii, де я пропрацював десять рокiв, мене прихистив мiй колишнiй командир. Ерцгерцог вирiшив зайнятися бiзнесом, то я й допомагаю йому; радше пiдтримую морально, але на тому настояв сам ерцгерцог.

– А у Польщi що ви робите? Тоже… бiзнес?

– Ерцгерцог приiхав у свое родинне помiстя, в Живець. То за Краковом, в Тешинськiй Сiлезii. Там живе його найстарший брат Карл Альбрехт. Пiсля того, як минулого року помер iхнiй батько, то стосунки мiж братами полiпшились. А до того… – Левко махнув рукою. – Карл Стефан Габсбург поставив собi за мету стати не менше не бiльше, як королем новоствореноi Польщi. То вiн став поляком навiть бiльше, анiж його син Вiльгельм украiнцем. Навiть старший син Карл Альбрехт перетворився в Кароля Ольбрахта. А пiсля того як Вiльгельм, що став Василем Вишиваним, публiчно висловився за самостiйнiсть Галичини, батько зрiкся його. Але пiсля смертi все змiнилося. Брат повiвся з Вiльгельмом щедро. Хоча iхнiй батько i зрiкся наймолодшого сина, Альбрехт встановив братовi регулярну грошову субсидiю вiд родини. Родина мае дуже файну броварню, де женуть смачне пиво, то й грошi е. Адвокати Альбрехта докладно вивчили Вiльгельмовi борги i сплатили iх кредиторам, а iх Вiльгельм нахапав досить. Альбрехт також погодився й далi пiдтримувати Вiльгельма. То мiй колишнiй командир i приiжджае час вiд часу до Живця, щоб не втрачати зв’язку з родиною.

– І ти iздиш з ним?

– Ми мали дорогою назад заiхати до Будапешта. Там в ерцгерцога мае бути зустрiч з якимось новим компаньйоном. А поки вiн вiдпочивае у себе у палацi, я приiхав до Варшави. Знаеш (Левко усмiхнувся), всюди бував: i в Парижi, i Берлiнi, а тут вперше! От i приiхав, але, видно, не вгадав з часом!

– То так, ми також невчасно приiхали. Спочатку казали почекати, поки поховають мiнiстра, потiм коли мине траур, а там – хто знае! Добре, хоч моi в селi. Ганна Олекси не залишить iх голодними. Та й з пустими руками iх також не випустять.

– Так, з Перетина ще нiхто порожняком не iхав. Пам’ятаю, як ми приiхали з Вiдня на побивку до тата, то Орина, татова жiнка, навiть посварилася з моею Марiею, бо ми не хотiли брати з собою все, що нам приготували. Але, Олю, Львiв – то не Вiдень! Довезуть!

– Не тягне додому? – запитала Ольга.

Левко вiдповiв не одразу. Вiн важко зiтхнув, i Ольга вже хотiла вибачитись за таке, з усього видно, недоречне запитання, але Левко випередив ii.

– Колись мiй учитель, професор Горбачевський, говорив менi, що поки е можливiсть, треба старатися бачити батькiв, бо потiм такоi можливостi може i не бути. Я так i не змiг побачити маму, бо вона померла у вiсiмнадцятому. А чи тягне додому?.. Я iнодi ставлю собi питання: а де той мiй дiм? У Перетинi? Вiднi? Я можу назвати ще десять мiст, де бував i де не знайшов прихистку. Якщо менi вдасться, то приiду ще раз. Можливо, ще застану тата. Ми ж так по-справжньому i не поговорили з ним! Все було нiколи!

Так вони проговорили досить довго. Кельнер декiлька разiв приносив цiй парi каву з тiстечками, а Ольга з Левком все говорили. Здавалося, iм хотiлося згадати всi довгi роки, що минули вiд тих пам’ятних листопадових днiв у Львовi вiсiмнадцятого року…

Левко Вовк розповiв Ользi не все. І це сталося не через те, що не довiряв iй чи боявся виказати не свою таемницю. Вiльгельм, котрий подорожував Європою пiд iменем Василя Вишиваного, що викликало деякi непорозумiння при перетинi кордонiв (ерцгерцога Вiльгельма Франца фон Габсбург-Лотаринзького ще пам’ятали), прибув до брата Альбрехта не просто заради грошей, котрi йому видiлили iз родинноi казни. Рiк тому майже одночасно померли iхнi батьки. Якщо з батьком у Вiльгельма вже рокiв двадцять були геть зiпсованi стосунки, то мати, Марiя Терезiя Австрiйська-Тосканська, завжди цiкавилася долею наймолодшого сина, хоч i не смiла перечити своему чоловiковi. Буквально тиждень тому середнiй брат Лео Карл увiйшов у право користування ще одним батькiвським володiнням у Бествiнi, що у тридцяти кiлометрах на пiвнiч вiд Живця. Незважаючи на рiзницю у сiм рокiв, Вiльгельм та Альбрехт були бiльш близькими один до одного, анiж iз на два роки старшим Лео. Саме рiшення старшого брата видiлити Вiльгельмовi його частку прибутку iз сiмейноi броварнi i стало визначальним – за iнших обставин наймолодший брат так i залишився б обдiленим, як це було при батьковi.

Карл Альбрехт знайшов Вiльгельма, коли той сидiв в альтанцi iхнього саду. Розпорядившись принести пиво, господар маетку сiв навпроти брата.

– Поговоримо? – запитав вiн.

– Поговоримо! – згодився Вiльгельм.

Напевне, важко було знайти братiв iз настiльки схожими i водночас такими рiзними долями: вони обидва розглядалися окремими групами полiтикiв як кандидати на корону – Альбрехт польську, а Вiльгельм украiнську; майже одночасно обидва зрозумiли, що iхня мрiя стати на чолi королiвства е не чим iншим, як звичайною «фата морганою» – красивою, але недосяжною мрiею. На вiдмiну вiд старшого брата, який змирився iз статусом простого громадянина Польщi, Вiльгельм все ще плекав надii на повернення у велику полiтику, принаймнi, люди, з котрими йому доводилося стикатися, не полишали таких сподiвань.

– Як почуваеться Алiсiя? – поцiкавився Вiльгельм.

– Вона зараз у себе у кiмнатi. Захотiла трохи вiдпочити. Стомилася.

Дружина Альбрехта Алiсiя була чи не единою у сiм’i, хто приязно вiдносився до Вiльгельма у тi часи, коли його батько у поривi гнiву навiть виключив наймолодшого сина з кавалерського ордену Рицарiв Золотого Руна. Напевне, цьому сприяв той факт, що саме наймолодший брат познайомив Альбрехта з молодою вдовою Алiсiею Елiзабет Ваденi. Вона тодi жила разом iз малолiтнiм сином Йоахiмом у помiстi чоловiка в Бродах, а ерцгерцог приiхав на колишнiй австрiйсько-росiйський кордон для зустрiчi з митрополитом Андреем Шептицьким. Дiзнатися думку Глави Церкви його особисто попросив молодий iмператор Карл. Щоб чекання не було марним, барон Казимир Гужковський, украiнський полковник i староста Дрогобича, з котрим Вiльгельм спiзнався ще на службi у сiчових стрiльцях, запропонував вiдвiдати «одну шведку, котра пiсля смертi чоловiка нудиться у своему помiстi». Так Вiльгельм i познайомився iз Алiсiею, яка через три роки стала його невiсткою. Жiнка нiколи не забувала те, що вiн для неi зробив, i старалася допомагати йому. Альбрехт про це знав i приймав спокiйно. Вiльгельм здогадувався, що iнiцiатором примирення братiв могла бути Алiсiя, хоч цiлком можливо, що iнiцiатива йшла i вiд брата.

– Я не хотiв говорити при Елiс, вона тебе просто обожнюе, але дозволь висказати все, що мене у тобi, Вiллi, непокоiть, – почав Альбрехт.

– Я весь увага, Карле! – з готовнiстю сказав Вiльгельм.

– Знаеш, Вiллi, на вiдмiну вiд нашого батька, якого буквально трясло вiд самоi згадки про якусь украiнську Галiцiю, я до цього ставлюся байдуже. Хотiв сказати «спокiйно», але «байдуже» буде правильнiше.

– Ти не вiриш у те, що нам це вдасться? – запитав Вiльгельм.

– А ти вiриш у це? Вiллi, подивися на це не очима Вишиваного, яким ти себе вважаеш, а очима державного мужа! Польща нiколи не пiде на те, щоб дати Галiцii не те, що незалежнiсть, а яку-не-яку автономiю. Особливо пiсля подiй у Варшавi! Пригадуеш, як з подiбним возився Карл? (Альбрехт говорив про останнього iмператора Австро-Угорщини.) І чим це закiнчилося?

Альбрехт замовк. Тим часом принесли два кухлi родинного пива. Старший брат почекав, коли iх знову залишать самих.

– Але я не про це! – сказав вiн. – Це твiй вибiр i, подобаеться вiн менi чи не подобаеться, я з повагою приймаю його.

– Дякую!

– Я про iнше! Не думай, що ми вiдiрванi вiд свiту i нi про що, окрiм цього пива й сiмейних чвар, не думаемо. Скажи: звiдки у тебе твiй помiчник?

– Хто саме? – скривився Вiльгельм. – У мене iх декiлька.

– Той, що приiхав з тобою, i котрого ти вiдпустив до Варшави.

– Левко Вовк?

– У нас його звали б Леон Вiльк, – уточнив Альбрехт. – Так, вiн.

– З Левком я знайомий ще з листопада сiмнадцятого року, – повiдомив Вiльгельм. – Тодi вiн був у мене унтер-офiцером для особливих доручень.

– А Полетт Куйба? Хто вона тобi?

Почувши таке, Вiльгельм здригнувся. Вiн готовий був до всього, навiть до можливого ультиматуму щодо тiеi-таки «Галiцii», але аж нiяк не до згадки про жiнку, яку обожнював.

– А до чого тут вона? – нервово сiпнув плечем Вiльгельм.

– Вiллi, заспокойся! Нiхто не читатиме тобi моралi!

– Тодi навiщо ти питаеш про Полетт?

– Кажу ж: ми не вiдiрванi вiд свiту. Знаемо дещо. Елеонора (Альбрехт говорив про iхню старшу сестру) мiсяць тому написала листа, де висловила занепокоення появою цiеi жiнки.

– Чому?

– Розумiеш, Альфонсо, ii чоловiк, якимись своiми каналами спробував вияснити про Полетт Куйбу хоч щось.

– Що ти хочеш цим сказати? – не зрозумiв Вiльгельм.

Його вже почала нервувати ця розмова.

– Альфонсо дiзнався, що твоя Полетт видае себе за племiнницю Шарля Куйби. Колись вiн був французьким мiнiстром працi. Але Полетт не е його племiнницею. Просто використовуе однакове з ним прiзвище. До недавнього часу про неi нiхто не знав.

Вiльгельм усмiхнувся.

– Карле, що-що, а це я пояснити можу, – сказав вiн. – Нiхто не чув про Полетт до того i не почув би й потiм, бо вона проста телеграфiстка з Парижа! Їi iм’я сплило лише тому, що вона опинилася поряд Габсбургiв.

Карл Альбрехт на хвильку задумався. Затим взяв кухоль з пивом, до якого ще навiть не доторкнувся.

– Моя тобi порада, Вiллi: дiзнайся про неi бiльше! Для чогось же вона з’явилася у твоему життi!

– Карле, та про що ти говориш? Кому потрiбно пiдводити до мене просту телеграфiстку?

– Та хоча б тим, кому не подобаються твоi плани! – вiдказав Альбрехт. – Гадаеш, Польщi приемно дiзнатися, що Європою роз’iжджае такий собi Василь Вишиваний i направо й налiво дiлиться своiми планами щодо iхньоi Малопольщi Всхудней? А совiти просто так пропустять твое бажання стати королем самостiйноi частини Украiни? Вiллi, ти знаеш, як я до тебе ставлюся, тому послухайся моеi поради: будь обережним! Сам бачиш, що вiдбуваеться навколо. Пробач, Вiллi, але ти романтик, можливо, останнiй романтик з Габсбургiв. Передостаннiм був iмператор Карл, але його вже немае. Ти – останнiй!

Альбрехт випив пиво i пiдвiвся.

– Пiду провiдаю Елiс, – сказав вiн. – Ми зустрiнемось за обiдом.

Вiльгельм провiв брата поглядом. Минула розмова була для нього неприемною, але аж нiяк не даремною. Найгiрше було те, що Альбрехт роз’ятрив i без того болючу рану. Вiльгельм пiдозрював, що Полетт, з котрою вiн випадково зiткнувся у паризькому Монмартрi, е аж нiяк не наiвною дiвчиною, якою вона старалася показати себе, але у нiй було щось генiальне, що заставляло його вiдкинути всi сумнiви. Можливо, Полетт i не була тiею жiнкою, з котрою Вiльгельм хотiв бути довго, але поки що не бажав порвати з нею.

Інше хвилювало Вiльгельма. У його життi зараз е двi жiнки: Полетт i Зiта. Із вдовою Карла його пов’язували довгi роки спiльного поневiряння Європою, коли всiх Габсбургiв «попросили» або вiдмовитися вiд усiх своiх титулiв, або… покинути урiзану пiсля вiйни Австрiю, до чого долучилися тi самi Габсбурги. Покинувши батькiвщину чи не найостаннiшим, Вiльгельм поiхав до Мадриду, де зустрiв удову iмператора Карла Зiту. Хоч ранiше вони по-справжньому i не розмовляли, тепер iх пов’язували i симпатii, i спiльне бажання вiдродити монархiю: Зiта пiклувалася про майбутне свого первiстка Отто, а Вiльгельмовi вiдводилася роль короля Галичини та Володимирii… природно, у пiдпорядкуваннi Вiдню. Те, що Вiльгельм мав на те iншi плани, Зiта не знала. Або не здогадувалась.

Вiльгельм сподiвався, що Зiтi не вiдомо про iснування Полетт, хоч дехто у його оточеннi був особисто знайомий з обома жiнками, тому тримати це у таемницi було безглуздо. Але Зiта поки що поводила себе так, неначе дiйсно не знала про iснування конкурентки. Зрештою, нiчого небезпечного для себе у таких походеньках Вiльгельма Габсбурга-Лотаринзького вона не бачила. Дiйсно, яку конкуренцiю для неi може скласти проста телеграфiстка паризькоi пошти?




3


У зв’язку з рiшенням ХІІ з’iзду КП(б)У, Всеукраiнський Центральний Виконавчий Комiтет ПОСТАНОВЛЯЄ:

Перенести столицю Украiнськоi Соцiалiстичноi Радянськоi Республiки до м. Киева.

    З газети «Вiстi ВУЦВК» вiд 22 сiчня 1934 року

Двадцять четверте червня у Киевi та Киiвськiй областi оголосили вихiдним…

Звiстку про те, що партiя i особисто товариш Сталiн прийняли рiшення перенести столицю з Харкова до Киева, самi мiстяни зустрiли радiсно, тому вже iз самого ранку до головного вокзалу мiста потягнулися люди. Причому це не обов’язково були органiзованi делегацii, як от вiд Держвидаву, у склад якоi потрапив i Степан Бiлецький; здебiльшого кияни йшли до вокзалу самi, намагаючись бути ближче до цього, без перебiльшення, iсторичного дiйства.

До прибуття головних осiб залишалося ще добрих двi години, а перед спорудою головного вокзалу вже зiбралося море людей. Дехто тримав великi транспаранти, у яких пiдтримував мудре рiшення партii й обiцяв зробити Киiв ще кращим; хтось нiс портрети керiвникiв партii, причому найбiльшим було, звичайно, зображення Сталiна, а за кiлькiстю переважали портрети Станiслава Косiора – першого секретаря ЦК КП(б)У, як людини, яка, на думку киян, i спричинилася до перенесення столицi.

Степановi Бiлецькому недавно виповнилось тридцять сiм рокiв, але вiн досi був звичайним коректором Держвидаву i йому не свiтила перспектива отримати якусь iншу, не таку непримiтну посаду. Переiзд керiвних органiв з Харкова Степан сприйняв як шанс щось помiняти у своему життi. Особливе сподiвання Бiлецький покладав на наркома народноi освiти Володимира Затонського, з котрим був знайомий ще з рокiв громадянськоi вiйни i доручення якого виконував тут, у Киевi, тодi ще захопленому Павлом Скоропадським. Степановi здавалося, що як тiльки товариш Затонський побачить його, то неодмiнно запропонуе роботу ближче до себе, можливо, навiть у самому Наркоматi.

Про його мрiю знав один лише Сергiй Вашуленко, його товариш по роботi. Щоправда, Сергiй був редактором i йому довiряли значно вiдповiдальнiшу роботу, анiж Степановi. Саме пiсля Вашуленка готовий матерiал потрапляв до Бiлецького, а тодi, вже остаточно перевiрений, вiдправлявся до друку.

Щоправда, Сергiй не подiляв оптимiзму Степана.

– Забудь це! – говорив вiн бувало, коли вони пiсля роботи зупинялися бiля бочки з пивом. – Невже ти думаеш, що нарком освiти пам’ятае про якогось Степана Бiлецького, з ким мимохiдь зустрiчався шiстнадцять рокiв тому?

– Тодi я отримав вiд нього бойове партiйне завдання! – ображений такими словами вiдповiв Бiлецький.

– І ти думаеш, що тебе запам’ятали? Чи ти гадаеш, що ти там був один такий?

Зазвичай таку реакцiю Вашуленка Бiлецький пояснював лише тим, що, на вiдмiну вiд нього самого, Сергiй на вiйнi не був, пересидiв ii тут, у Киевi, зустрiчаючи владу, яка мiнялася iз дивовижною черговiстю. Степан був переконаний, що й свою престижну, як на думку простого коректора, посаду Вашуленко отримав незаслужено, адже, дiйсно, хiба може бути серйозною перевагою той факт, що той встиг закiнчити чотири курси мiсцевого унiверситету. У самого Степана Бiлецького перед партiею значно бiльше заслуг!

Але навiть такi неприемнi сумнiви не стали на завадi якщо не дружбi, то просто звичайним дружнiм вiдносинам мiж чоловiками. Принаймнi нiхто не вiдмовлявся, коли iнший запрошував на пиво.

Ось i сьогоднi вони вирiшили, що пiсля усiх урочистостей обов’язково пiдуть у парк, де (вони запримiтили дорогою сюди) вже пiдвезли пиво.

– А де твоя дружина? – поцiкавився Сергiй Вашуленко i подивився на годинник.

Годинна стрiлка повiльно, але невблаганно, наближалася до цифри «11».

– Зi своiми залiзничниками?

– Для Майi сьогоднi аж нiяк не вихiдний день! – сумно вiдповiв Степан. – Не кожного дня до мiста прибувае лiтерний поiзд! То тобi не якийсь там «номер»[3 - Лiтерний поiзд – умовна назва поiздiв високоi важливостi, що перевозять цiннi вантажi або вельми iменитих персон (найчастiше – перших осiб держави). На вiдмiну вiд номерних, вони мали прiоритет при русi.]!

Сергiй Вашуленко хотiв було зробити Степановi комплiмент, похваливши його за чудове розумiння тонкощiв у невластивiй йому галузi, але тут поруч неначе з-пiд землi виникла Майя. Їi появi здивувався не лише Вашуленко, але й Бiлецький.

– Звiдки ти тут? – запитав приголомшений Степан.

– Тобто «звiдки»? – удавано здивувалася Майя. – Я працюю тут, якщо ти не забув!

Обличчя Вашуленка розпливлося у задоволенiй усмiшцi, а Степан, трохи знiяковiвши, спробував виправитися:

– Я про те, що ти казала, що не встигнеш звiльнитися до початку.

Майя поправила косинку.

– Начзмiни сказав, що на вокзалi й так забагато народу, тому вiдпустив нас до завтра, – сказала вона. – Там залишилося партбюро.

– Ну як же без них! – iдко вiдказав Вашуленко.

Майя хотiла щось вiдповiсти, але саме у цей момент гучномовцi, розвiшанi на стовпах, повiдомили, що на першу колiю прибувае потяг з керiвниками партii та уряду. Радiсний гул наповнив привокзальний майдан. Звiдси, звичайно, нiхто нiчого не побачив, але всi знали, що пiсля прибуття нових керiвникiв всi попрямують до площi Червоних героiв Перекопу[4 - Тепер – Софiйський майдан.], де мав бути проведений мiтинг, приурочений цiй знаменнiй подii. Всезнаючий Сергiй Вашуленко повiдомив, що пiсля параду вiйськ Украiнського вiйськового округу ввечерi на стадiонi «Динамо» буде проведено розширене засiдання ЦК КП(б)У. Певно, що нiхто з присутнiх тут не потрапить на стадiон, але, чесно кажучи, не всi туди i прагнули. Головне, що завдяки цiй подii цей вiвторок став неробочим, тому можна було використати його з користю для себе.

Напевне, Вашуленко також про це подумав, бо тiльки Бiлецький вiдкрив рота, щоб поцiкавитися думкою iнших щодо найближчих годин, Сергiй першим запропонував при слушнiй нагодi залишити колону або, принаймнi, старатися стояти скраю.

– Так легше буде потiм пiти, – пояснив вiн. – Я сподiваюся, Майя не проти випити з нами пива?

– А куди спiшити? – недовiрливо поцiкавився Бiлецький, хоч секунду тому вiн готовий був запропонувати те саме, тiльки з врахуванням дещо пiзнiшого часу. – Ми пропустимо найголовнiше.

Вашуленко похитав головою.

– Забув тобi сказати, Степане, що е думка, щоб поки що залишити деякi Наркомати в Харковi. У iх перелiку i Наркомат народноi освiти. Тобто ти даремно прийшов сюди у надii побачити Володимира Затонського. Якщо вiн i в потягу (Сергiй кивнув на будiвлю вокзалу, яка закривала вiд них основне дiйство), то аж нiяк не для того, щоб влаштувати свого колишнього пiдлеглого! Пiсля мiтингу i параду товариш Затонський разом з iншими товаришами поiде до стадiону «Динамо», де i вiдбудеться розширене засiдання ЦК. А потiм – назад! Наркомат народноi освiти довго залишатися без товариша наркома не може!

Майя слухала це просторiкування Сергiя Вашуленка i намагалася уловити, що саме iй не подобаеться у взагалi-то правильних його словах: чи цей слововислiв «е думка», про який чули всi i нiхто не ризикував його повторити вголос, чи цей пафосний тон, чи просто те, що все це адресувалося ii чоловiковi. Жiнка вишукувала слова, якими хотiла вiдповiсти Вашуленку, але тут несподiвано для себе у натовпi побачила знайоме обличчя. Сергеев! Щоправда, вiн такий же Сергеев, як вона артистка, але у тiй органiзацii, де той працював, прийнято не розголошувати своi справжнi прiзвища.

Поява ii куратора з ОДПУ тут, у натовпi перед головним вокзалом, не могла бути випадковою, але, зрештою, що тут дивного: до Киева прибувае увесь склад ЦК КП(б)У, природно, потрiбно бути готовим до всiляких проявiв ворогiв, адже, як слушно зауважив товариш Сталiн, класова боротьба буде загострюватися в краiнi у мiру ii просування до соцiалiзму. Тому присутнiсть Сергеева i, без сумнiву, iнших була не те, що доречною, але й обов’язковою.

Тут безладнi розмови присутнiх якось майже одразу спочатку стишилися, а потiм знову зазвучали голоснiше – при виходi з будiвлi вокзалу з’явилися прибулi.

– Косiор!

– Товариш Постишев!

– Дивiться! Сам Любченко!

– Чубар! Влас Чубар!

Звiдусiль звучали прiзвища членiв Оргбюро. Захопленню киян не було кiнця – було дивно бачити «в живу» тих, про кого читав лише в газетах i лише знав, що вони iснують десь далеко. Тепер же можна бачити iх часто, принаймнi, найближчого листопада на жовтневiй демонстрацii.

Тут Сергiй уважно подивився вперед, куди, зрештою, були спрямованi погляди усiх, i легко штовхнувши Степана, сказав:

– Затонський!

Володимир Затонський, хоч i не належав до украiнського Оргбюро, тим не менше був кандидатом у члени ЦК ВКП(б), тому, природно, i був серед прибулих. Останнiй раз Степан Бiлецький бачився iз Затонським тiеi неспокiйноi вересневоi пори двадцятого року, коли iхнi шляхи перетнулися у Житомирi. Приводом для тiеi зустрiчi були неприемнi для них обох, як i, власне, для всiеi молодоi республiки, обставини: Степан Бiлецький повертався пiсля нищiвноi поразки, завданоi Червонiй армii пiд Вiслою, а голова Галицького революцiйного комiтету Володимир Затонський залишав територiю Галицькоi Соцiалiстичноi Радянськоi Республiки, яка проiснувала заледве п’ятдесят днiв i впала пiд копитами тих самих польських уланiв.

Тодi Затонський, проходячи помiж безладно поставлених возiв, пiших червоноармiйцiв та кiнних будьонiвцiв, вирiзнив серед натовпу Степана Бiлецького, зупинився i просто запитав:

– Живий, товаришу Бiлецький?

Степан тодi спромiгся лише на кивок головою.

– Нiчого, не все втрачено! – заспокоiв його Затонський. – Нехай ми програли битву, але не вiйну! Прийде час, i ми заставимо панiв полякiв вернути нам все, що вони у нас забрали!

Чи повiрив Степан тодi словам Затонського? Напевне, що так. Вiн щиро вiрив, що так i станеться. Вiрив… i чекав, але такоi жаданоi вiйни все не було. А в довершення три роки тому мiж СРСР та Польщею був пiдписаний договiр про дружбу, а ще через пiвроку – договiр про ненапад. Це остаточно дезорiентувало Бiлецького. Вiн просто перестав щось розумiти. Йому було невтямки, що iдея свiтовоi соцiалiстичноi революцii, яку, до слова, Сталiн нiколи не пiдтримував, така популярна одразу пiсля жовтневого перевороту, перестала навiть згадуватись наприкiнцi двадцятих рокiв. Остаточно вона зникла пiсля того, як з краiни був видворений Лев Троцький – натхненник перманентноi революцii. Згадувати про свiтову революцiю стало небезпечно, оскiльки одночасно пiд цим розумiлася людина, iм’я якоi в СРСР можна було промовляти тiльки у негативному свiтлi. До того ж Краiнi Рад, що будувала соцiалiзм, потрiбнi були грошi, а iх можна отримати, лише щось продаючи. Тому договори з буржуазними, такими ненависними, краiнами здебiльшого були договорами про торгiвлю. Польща не стала винятком.

Високi партiйнi та державнi дiячi одразу пройшли далi, у натовп. Перед ними утворився живий коридор. Несподiвано для себе Степан Бiлецький опинився у першому ряду й мiг бачити все i всiх. Повз нього промайнула лиса голова Станiслава Косiора – першого секретаря ЦК. Вiн йшов, усмiхаючись до робiтникiв, що радiсно вiтали його. Справа вiд нього крокував невисокого зросту Павло Постишев. Людський коридор був неширокий, тому рукою Постишев навiть зачепив Бiлецького. Це чомусь навiть придало Степановi упевненостi, що й Затонський признае його.

Але Володимир Затонський – у незграбному костюмi й короткiй краватцi, що вивалилася з-пiд пiджака, – пройшов мимо, ковзнувши поглядом по натовпу, так i не зупинивши його на Бiлецькому. Розчарований Степан враз знiтився, перестав тримати тих, хто стояв за ним, i живий коридор зiмкнувся. Благо, що поважнi гостi вже пройшли.

Побачивши стан товариша, Сергiй Вашуленко поклав йому руку на плече.

– Не переживай, друже! – заспокоiв вiн. – То й не дивно, що вiн тебе не признав! Ти знаеш, скiльки людей проходить через його кабiнет? А скiльки пройшло за тi роки?

Степан зiтхнув. Вiн подивився на Майю, потiм на Сергiя.

– Та я й не переживаю! – сказав вiн. – Певно, що хотiлося, щоб мене упiзнали, але менi й так добре! А переiде товариш Затонський до Киева, то, може, й згадае колись.

– От i добре! – вигукнув Вашуленко. – А зараз я пропоную пiти на пиво!

– А мiтинг? – запитала Майя.

– Та там нас i не пустять на площу! Там вже багато людей, якi не прийшли сюди, а одразу на Площу Героiв Перекопу. А на «Динамо» нам не можна й поготiв! Ми ж не члени ЦК!

Аргументи Сергiя Вашуленка виявилися незаперечними.

– То на пиво? Майя?

Жiнка заперечливо похитала головою.

– Не хочу я вашого пива! – вiдказала вона. – Ви iдiть, а я погуляю з подругами.

Степан подивився на дружину.

– Ти справдi не хочеш з нами? – перепитав вiн.

– Справдi! Ідiть самi. Я приiду додому потiм.

Обличчя Сергiя розплилося в усмiшцi.

– Оце iдеальна дружина! – сказав вiн. – Степане, ти маеш це цiнувати!

– Я то цiную, а от ти досi сам! – вiдказав Бiлецький.

– А менi добре! Нема потреби в когось питати дозволу, щоб випити пива!

Так вони розсталися. Високi чини сiли в автомобiлi i поiхали у напрямку Площi Героiв Перекопу, частина натовпу рушила за ними, а частина – у тому числi й Бiлецький з Вашуленком – порозходилися урiзнобiч, шукаючи, де б то можна випити й закусити.

Майя залишилася сама. Сергеева на мiсцi не було, але жiнка знала, що робити далi. Недалеко вiд вокзалу, буквально на сусiднiй вулицi стояв непримiтний будинок. Вiн нiчим не вiдрiзнявся вiд iнших, але Майя знала, що у квартирi, на другому поверсi, ii чекають. Жiнка ще раз озирнулася, перевiряючи, чи не слiдкують за нею, але вже далеко вона запримiтила спини Степана та Вашуленка – чоловiки спiшили до однiеi з численних бочок з пивом, перед якими вже вишикувались чималенькi черги спраглих чоловiкiв.

Майя перейшла площу у напрямку до потрiбноi iй вулицi, знайшла будинок, зайшла у пошарпаний пiд’iзд, пiднялася на другий поверх. Дверi квартири навiть не були замкненими, але це i не дивно – ii тут чекали.

– Чомусь ти запiзнилася, товаришко «Кларо»! – замiсть привiтання сказав Сергеев.

Вiн сидiв на кухнi, вiрнiше, у кiмнатi, яка колись була кухнею. Зараз про ii справжне призначення свiдчила стара газова плита, вже вiд’еднана вiд труб. Взагалi-то ця квартира вже давно була нежитловою i використовувалася для подiбних зустрiчей.

Сергеев ось уже три роки е ii куратором. Саме йому вона повiдомляе пiдслуханi розмови, якi стосуються безпеки (так сподiваеться Майя) ii Степана. А те, що вiн може потрапити пiд якийсь неправильний вплив, Майя була майже певна.

– Я не могла просто так пiти, – виправдовувалася жiнка. – Чоловiк мiг щось запiдозрити. До того ж вiн був не сам!

– Сергiй Вашуленко, – пiдказав Сергеев.

– Так, i я хотiла б проти нього застерегти.

– Застерегти? У чому е твое застереження?

– Я боюся, що Вашуленко мае на чоловiка вплив бiльший, нiж менi хотiлося б!

– А що тут поганого? Ми вiтаемо мiцну чоловiчу дружбу, яка тiльки сприяе правильному усвiдомленню ролi, що i твiй чоловiк, i Вашуленко виконують у себе. Робота у видавництвi, тим бiльше у такому важливому, як Держвидав, е вiдповiдальною.

– Я розумiю, але менi не подобаеться тон, яким Вашуленко розповiдае про наше життя i нашi досягнення, – сказала Майя.

Почувши таке, Сергеев звiв угору брови.

– Ану детальнiше! – наказав вiн.

І Майя якомога точнiше переказала сьогоднiшню розмову Степана з Сергiем Вашуленком. Сергеев слухав ii уважно, час вiд часу киваючи головою.

– Прекрасно! – мовив вiн, коли Майя закiнчила. – Що ж, ти нинi недаремно прийшла сюди. До цього субчика треба придивитися ближче, а то твiй чоловiк може потрапити у погану компанiю й опинитися там, де оленi кажуть: «Добрий день!».

– Я боюся за Степана, – мовила Майя.

– І правильно робиш, що боiшся! А ми маемо зробити все, щоб огородити його вiд рiзних вашуленкiв. Ще не вiдомо, чим вони дихають!

Сергеев вийняв з теки, що лежала перед ним, аркуш паперу, поклав на стiл. Хотiв дiстати олiвець, але в останню мить передумав. Вiн подивився на Майю, провiв поглядом по ii фiгурi, зупинився на спiдницi.

Жiнка зрозумiла його без слiв.

Сергеев не повiв свого агента до сусiдньоi кiмнати, до лiжка, бо й лiжка у квартирi не було. Все сталося тут, на кухонному столi, причому Майi навiть не прийшлося розстiбати кофту.

Все вiдбулося, як завжди, мовчки, а сьогоднi навiть швидше звичайного. Сергеев декiлька разiв вигнувся, вiд блаженства закотив очi i вже наступноi митi став заправляти штани.

Майя деякий час продовжувала лежати на столi, вiдходячи вiд того, що вiдбулося.

Коли це сталося уперше, Майю, природно, пiк звичайний жiночий сором. Тодi Сергеев просто брутально домiгся ii i згвалтував. Розумiючи, що нiхто iй не повiрить (а якщо i повiрить, то сприйме це зовсiм не так, як вона хотiла б), Майя Бiлецька нiкому не призналася у тому, що трапилось iз нею. Вона гадала, що це був банальний чоловiчий порив задовiльнити свою потребу, але наступного разу, коли Майя прийшла iз черговим донесенням, це повторилося знову. І так кожного разу. Вона вже не пам’ятае, коли iй стало байдуже вiд того, що з нею робить Сергеев.

– Вставай, чого розляглася! – грубо озвався Сергеев. – Тобi ще треба написати на паперi все, що менi наговорила!

Майя пiдвелася. Вона не спiшила одягатися, але й не рiшалася сказати слова, якi вже давно пекли душу.

– Я бiльше так не можу! – тихо мовила вона.

– Що не можеш? – не зрозумiв Сергеев. – Ти вiдмовляешся допомогти нам виявляти ворогiв народу?

– Нi, я не про те! Цього бiльше не хочу!

– Ах цього! – протягнув Сергеев. – То я тобi противний!

– Нi, але в мене е чоловiк…

– Чоловiк? А ти правильно сказала: е чоловiк. А чому вiн у тебе е, ти не питала себе?

– Що ви хочете цим сказати? – не зрозумiла Майя.

– Ти ж хочеш, щоб твого нацiоналiста залишили у спокоi?! – чи то запитав, чи ствердив Сергеев.

– Чому нацiоналiста? – поцiкавилася Майя, надiваючи спiдницю.

На що куратор усмiхнувся:

– А ти нiколи не запитувала себе, чого це твого Степана досi не арештували?

Запитання змусило Майю закам’янiти.

– Вiн чесний бiльшовик! – спробувала заперечити вона.

– Усi так кажуть! Ми арештували майже всiх западенцiв, що приiхали до Радянськоi Украiни. Вони всi виявилися ворожими агентами. Де вони зараз? Ти щось чула про Соловки? Отам вони всi i е! Всi, крiм твого Степана. І тiльки для нього зробили виняток! Тебе не цiкавить, чому йому така честь?

Майя мовчала.

– Так я тобi скажу! Вiн буде спокiйно жити i працювати у своему видавi доти, доки ти будеш чемною i виконуватимеш все, що ми скажемо, – безжально говорив Сергеев. – Якщо ти так любиш свого западенця, то будеш чемною i слухняною. А то буде твiй Степан працювати не у головному видавництвi Радянськоi Украiни, а десь за полярним кругом видавати газету «Сонце сходить i заходить»! Ти зрозумiла?

Майя опустила голову, ховаючи свiй сором, але все ж кивнула нею.

– Чемна! – похвалив ii Сергеев. – І не переживай так! Нiхто про нас не буде знати. Я не збираюся з нiким тебе дiлити. А твiй чоловiк навiть не буде про нас знати! Адже тобi не хочеться, щоб вiн дивився на тебе, як на повiю!

Цього Майi хотiлося менше за все.

– От i добре! А зараз сiдай за стiл i опиши все, що ти бачила нинi, – наказав Сергеев. – І нiчого не приховуй! Чуе мое серце, що цей Вашуленко не той, за кого себе видае. Так, i не одягайся сильно! Я хочу ще! Дай менi десять хвилин. За цей час ти встигнеш написати…

Майя Бiлецька повернулася додому, коли ще не стемнiло. Степана не було. Видно, вiн прийде пiзно, сповна використавши шанс на додатковий вихiдний. Майя роздягнулася й знесилено впала у лiжко. Зараз iй хотiлося лише одного: кудись провалитися, у глибоку-глибоку безодню, щоб не бачити нiкого – нi противного начальника змiни Власа Коробльова, нi куратора Сергеева, нi навiть… Степана. Жiнцi здавалося, що чоловiк уже здогадуеться про ii подвiйне, а тепер уже й потрiйне життя, i колись настане момент, i iй доведеться розповiсти Степановi все. Чи пробачить вiн ii? Чи зрозумiе, що причиною, через що вона згодилася на це все, було лише бажання огородити його вiд жахливоi долi?

Чи просто назве ii повiею, як говорив Сергеев?

Тут Майя чи не уперше подумала, що не знае його iменi.




4


Пiсля того як молодь не послухалась i таки здiйснила, здавалось би, неможливе вбивство Бронiслава Перацького, для Органiзацii Украiнських Нацiоналiстiв настали важкi часи. Ситуацiя виглядала так, що ОУН була, але на захiдноукраiнських землях ii… вже не iснувало. Упродовж декiлькох днiв до атентату i пiсля нього польська кримiнальна полiцiя заарештувала практично усе керiвництво Крайового Проводу, включаючи усiх причетних до нашумiлого вбивства. Дивним чином безпосереднiй виконавець атентату – Григорiй Мацейко – зумiв не те, що вижити, хоч у це мало хто вiрив, але й спокiйно, без пригод, добратися спочатку до Люблiна на конспiративну квартиру, затим до Львова, а вже потiм через чехословацький кордон опинитися у безпецi.

Іншим пощастило менше.

Крайовий Провiд на захiдних землях був найвiдповiдальнiшою i водночас найнебезпечнiшою дiлянкою в органiзацii ОУН. Люди там надовго просто не затримувалися: вiд часу створення ОУН – а це вiд лютого 1929 року – на посадi Крайового Провiдника змiнилося семеро чоловiк, причому двох з них – Юлiана Головiнського та Степана Охрiмовича – вбили поляки. Але ще нiколи полiцiя не арештовувала одразу всiх!

Якби не вбивство польського мiнiстра, несподiваний арешт Степана Бандери напередоднi варшавськоi акцii закiнчився так, як закiнчувалися усi попереднi: через день-два його випустили б, щоправда, без обов’язкових у таких випадках вибачень. Зрештою, нiчого проти Бандери у полiцii не було – так, звичайна профiлактика перед важливою зустрiччю воевод. Так би i сталося, але громом серед ясного неба стала звiстка з Варшави: украiнський нацiоналiст стрiляв у мiнiстра внутрiшнiх справ Бронiслава Перацького, який того ж дня помер. Тут у полiцii згадали про дивний документ, який надiйшов вiд того-таки Перацького. Не вiдомо, що хотiв сказати цим жестом мiнiстр, приславши на воеводства повiдомлення, що на нього ОУН готуе замах. В усякому разi жодних вказiвок, що робити з цим документом, мiсцева полiцiя не отримала. Складалося враження, що сам мiнiстр Перацький не вiрить у можливiсть такого розвитку подiй. Коли ж Степана Бандеру вже хотiли випускати, вчасно для полiцii (i, вiдповiдно, невчасно для Крайового Провiдника) надiйшла звiстка з Варшави. Тодi львiвська полiцiя, нарештi, згадала про попередження.

Якщо хтось в ОУН сподiвався, що полiцii нiчого не вiдомо про iхню органiзацiю, то, напевне, був би розчарований, дiзнавшись, що та знала про них все. Дивно, але розпорядження поки що не чiпати оунiвцiв виходило вiд самого Перацького – мiнiстр внутрiшнiх справ цим жестом сподiвався спонукати непримиренних украiнцiв до спiвпрацi. Нарада iз воеводами, запланована на п’ятнадцяте червня, була першим пунктом цього плану.

Смерть Бронiслава Перацького остаточно перекреслила цi плани, як i знищила тi маленькi паростки довiри, якi ще були у мiсцевоi полiцii. Тепер же доля заарештованих оунiвцiв була незавидною.

Упродовж тижня пiсля вбивства усi, хто так чи iнакше виявився причетний до нього, опинилися у тюрмах – вiд Львова до Варшави та Данцига. Для цього десь на пiвночi у бiлоруських лiсах у мало кому вiдомому мiстечку Береза-Картузька колишнi казарми росiйського Сто п’ятдесят першого П’ятигорського пiхотного полку спiшно перебудовувалися для прийому перших противникiв правлячого режиму. Хоч iз самого початку у Варшавi було вирiшено, що перебування у таборi не повинно тривати бiльше двох мiсяцiв, його перший комендант, iнспектор познанськоi полiцii Ян Греффнер, вирiшив не звертати увагу на такi дрiбницi. В’язнiв, яким «пощастило» першими переступити ворота iзоляцiйного табору, зустрiли голi стiни колишнiх казарм, де не було навiть звичайних нар – про них адмiнiстрацiя вирiшила подумати пiзнiше.

Серед цих «пiонерiв» був i Роман Шухевич. Його арештували через три днi пiсля вбивства Перацького – строк досить малий, щоб втекти кудись далеко, але водночас достатнiй, щоб замести всi слiди. Оскiльки проти нього полiцiя не мала достатнiх доказiв причетностi до вбивства мiнiстра, Шухевича вiдправили до нововiдкритого концтабору, адже туди саме вiдправляли таких, якi були «без достатнiх доказiв вини». Дивно, але саме це i врятувало Романа Шухевича вiд того, що вiн не зайняв мiсце поруч iз усiма iншими: на судi вiн виступав лише як свiдок.

Такий стан на землях Галичини – найважливiшому напрямку роботи – не мiг не непокоiти Головний Провiд ОУН, тому наприкiнцi лiта Євген Коновалець зiбрав своiх людей. За вiкном досить ошатного будинку у Швейцарських Альпах вiдкривався чудовий вид на недалекi гори. Десь там, значно пiвденнiше, уже у Францii, височiв величний Монблан, але звiдси його не було видно, як i не було бажання говорити про щось iнше, нiж те, що i привело iх сюди.

Євген Коновалець вирiшив провести збiр не в самiй Женевi, де за ними можна було спокiйно спостерiгати, а вибрав невеличке мiстечко на самому французькому кордонi. Тут, у курортнiй мiсцевостi, можна було водночас загубитися серед численних вiдпочивальникiв i мати бiльше шансiв виявити, коли за тобою слiдкують.

Пансiонат, де зiбралися найближчi соратники, примикав до самоi гори, що була природною межею мiстечка з пiвдня; а на пiвночi лежала Женева, звiдки i приiхав Євген Коновалець. Іншi учасники зiбрання прибули окремо.

За iнших, не таких трагiчних обставин, Євген Коновалець навiть був би радий зустрiтися iз своiми помiчниками, якi стали його друзями. Тодi можна було просто узяти напрокат лижi i пiти у гори, де снiг не зникав навiть улiтку. Полковник любив це чисте холодне гiрське повiтря, навiть час вiд часу вибирався iз сiм’ею в гори, щоб покататися або просто помилуватися мальовничими краевидами.

Але зараз нiкому з присутнiх у кiмнатi на другому поверсi пансiонату було не до мiсцевоi екзотики, бо зiбралися вони не для того. Голова ОУН окинув поглядом присутнiх. З Рiко Ярим доля звела у далекому двадцятому роцi, коли вони разом перебували у таборi для iнтернованих воякiв УНР. Тодi Коновальцю припав до душi цей високого зросту i нормальноi статури сотник iз блискучими скельцями пенсне. Хоч вiн i говорив украiнською iз сильним акцентом i, бувало, пiд час розмови не встигав пiдбирати слiв, бажання бути саме украiнцем не могло не подобатися Коновальцю. Коли ж виявилося, що практично нiхто не знае про його справжне походження – хтось казав, що вiн нiмець, iншi стверджували, що Рiхард Ярий е чехом, а свояк Коновальця Андрiй Мельник припускав, що той мае нiмецьке та еврейське корiння, – навiть постало питання про те, чи можна йому довiряти таку важливу справу. Проблема вирiшилася сама собою, коли стало зрозумiло, що практично бiльше нiхто, окрiм Ярого, не мае таких зв’язкiв iз нiмецьким iстеблiшментом. Мабуть, тут певну роль вiдiграло його напiвнiмецьке походження. Рiко Ярий був iз Коновальцем протягом усiх цих рокiв i жодного разу не пошкодував про свiй вибiр. Щоправда, тепер вiд природноi статури Рiко не залишилося й слiду, вiн погладшав, буйна чуприна поступилася мiсцем блискучiй лисинi; напевне, единим, що залишилося вiд колишнього Ярого, було пенсне i досi неправильна украiнська вимова.

Ярославу Барановському недавно виповнилося двадцять вiсiм рокiв, але попри свiй молодий вiк вiн встиг побувати у «Летючiй бригадi», котра здiйснювала експропрiацii грошей у полякiв, вiдсидiти за це три роки, навiть пережити недовiру, що сталася через зраду старшого брата Романа. Зрештою, це не стало причиною того, щоб Коновалець перестав йому довiряти. На недавньому з’iздi Центрального Союзу Украiнського Студентства його обрали президентом, а вже у цiй якостi став секретарем у Проводi Украiнських Нацiоналiстiв, фактично, його, Євгена Коновальця, особистим секретарем. Голова ОУН довiряв йому дедалi бiльше, навiть попри свое не надто шанобливе ставлення до молодi.

Дмитро Андрiевський був майже ровесником Коновальцю, i той вiдносив його до «старикiв». Вiн хоч i не мав такого «послужного» списку, як Рiко Ярий чи навiть Барановський, все ж був серед засновникiв ОУН i вiдповiдав за зовнiшню розвiдку. За влучним висловом Коновальця, Андрiевський тримав руку на пульсi усiеi Європи.

Андрiй Мельник прибув до Швейцарii останнiм i майже випадково. Свого часу вiн познайомився iз люксембурзьким князем Фелiксом, коли той приiжджав на Галичину на запрошення Митрополита Андрея. Вражений прийомом князь запросив Мельника до себе, i ось той уже повертав додому. Дорогою вiн просто не мiг не вiдвiдати свого свояка – вони з Євгеном Коновальцем одруженi на рiдних сестрах. Крiм того, саме Мельник, хоч офiцiйно i не належав до керiвництва ОУН, на прохання свояка привiз iз Галичини найсвiжiшi новини.

Саме до нього першим i звернувся Євген Коновалець:

– Андрiю, нам цiкаво послухати саме вiд тебе про становище Органiзацii на Галичинi. Тим бiльше що нiхто iнший це не зробить.

На вiдмiну вiд iнших, що прийшли з портфелями i поклали перед собою теки з паперами, Андрiй Мельник не користувався жодними записами: проживаючи на окупованiй Галичинi, вiн навчився покладатися лише на свою пам’ять, а вона його нiколи не пiдводила.

– Ми з тобою вже говорили про це у мене вдома, але прошу повторити для iнших!

– Так, Євгене! Ти правий! – згодився Мельник. – Весь Крайовий Провiд розкиданий по тюрмах чи не по всiй Польщi. Робота Проводу паралiзована.

– Насамперед скажи, чому наш категоричний наказ згорнути заплановану акцiю так i не був виконаний.

– Та тому, що молодь просто не встигла це зробити! – вiдказав Мельник. – Бандера отримав телеграму увечерi тринадцятого червня; було вирiшено вiдправити до Варшави молодшого Шухевича зранку наступного дня, але до Романа дiйшла звiстка про арешт Крайового Провiдника. Гадаючи, що полiцiя вийшла на його слiд i виконавцi атентату вже арештованi, Шухевич до столицi не поiхав. Хто ж знав, що арешт Бандери був лише превентивним?

Присутнi слухали Мельника не перебиваючи.

– Вже пiсля того як з Варшави прийшла звiстка про атентат, полiцiя взялася за Крайовий провiд по-справжньому, – продовжував Мельник. – Складаеться враження, що там знали про нас все, лише не рiшалися приступати до серйозних дiй.

– Це й не дивно, особливо пiсля того, як до полiцii потрапив архiв Сеника! – подав голос Рiко Ярий i подивився на Барановського. Вiд таких слiв тому стало не по собi.

Саме Ярослав Барановський разом з Омеляном Сеником вiдповiдали за празьку частину звiтiв, протоколiв та iнших записок Проводу Украiнських Нацiоналiстiв, яка невiдь-яким чином потрапила спочатку до рук мiсцевоi полiцii, а вже потiм й до Варшави. Оскiльки сам архiв був у безпосередньому володiннi Сеника, то й претензii за його втрату стосувалися саме його. Ярослава Барановського нiхто прямо не звинувачував, але раптом сплила iсторiя з його братом.

Тут на допомогу молодому Барановському прийшов Андрiй Мельник.

– Вашi звинувачення, пане Ярий, не мають пiдстав, – сказав вiн. – Активнi арешти наших людей на Галичинi почалися iще задовго до того, як до рук полiцii потрапив наш архiв. І лiк йде на сотнi, повiрте менi!

– А конкретно? – запитав Андрiевський.

Мельник на хвильку замовк, неначе йому потрiбен був час, щоб видобути потрiбну iнформацiю зi своеi голови.

– Починаючи з двадцять дев’ятого року – року, коли постала ОУН, – до кiнця тридцять третього було засуджено сiмсот вiсiмдесят членiв Органiзацii, а заарештовано удвiчi бiльше. Суди просто не змогли довести iхню вину. Тут файно спрацювали адвокати. Смiю зауважити, пане Ярий, що це сталося ще до того, як до полiцii потрапив наш архiв.

– Та я нiкого й не збирався звинуватити! – виправдовувався Ярий.

Дискусiю, яка ще не встигла розгорiтися, зупинив Коновалець.

– Прошу заспокоiтися! – остудив вiн. – Нiхто нiкого не буде звинувачувати! Ми вже провели свое розслiдування! Все це банальний збiг i не треба на ньому зупинятися! Андрiю, що з найновiшими арештами?

– Так! Заарештували тринадцять чоловiк, практично всiх, хто був причетний до атентату, – продовжив Мельник. – Найстаршому Богдановi Пiдгайному тридцять рокiв, наймолодшiй Катеринi Зарицькiй – двадцять. Таким чином поляки арештували всiх причетних до атентату.

– За винятком самого виконавця! – вставив Андрiевський.

– Так, Григорiй Мацейко зараз перебувае на борту лайнера, який прямуе до Аргентини.

– А чи не поспiшили ми з його вiдправкою? – засумнiвався Барановський. – Чому б його не використати у судi? Це було б бомбою!

– Одна бомба вже була! – iдко сказав Ярий. – Та, що не вибухнула! До речi, чому вона не вибухнула?

Дмитро Андрiевський виявився найбiльш обiзнаним.

– Нашi хiмiки використали занадто грубе скло, – мовив вiн. – Капсуль його не пробив, що i врятувало боiвкара. Добре, що вiн мав iз собою револьвер!

– То ще не знати, чи добре! – озвався Ярий.

Голова ОУН зiтхнув.

– Те, що Мацейко втiк, то добре! Для суду там назбиралося досить! Гадаю, що «Лис», – Коновалець говорив про Степана Бандеру, – не розгубиться. Потрiбно перетворити майбутнiй суд у трибуну наших iдей. Треба, щоб свiт дiзнався про нашу боротьбу.

– Зрештою, потроху так i робиться! – озвався Андрiевський. – Зараз в Європi газети пишуть про цей атентат i при цьому наголошують, що це зробили украiнцi Галичини. Не русини Малопольщi Всхудней, а саме украiнцi Галичини! Переконаний, що «Лис» не забариться використати це, якщо справа дiйде до суду.

– Так, вiн це не пропустить! – згодився Мельник. – От тiльки якою буде вiдплата!

– А щоб цього не сталося, треба iм надати добрих адвокатiв, – сказав Коновалець.

– Вже! – повiдомив Андрiевський. – Четверо наших юристiв згодилися iх захищати. Це дiйсно файнi адвокати!

– Майте це на увазi! – сказав Коновалець. – І передайте нашим, щоб трималися. Вони не самi. Гадаю, буде не зайвим, якщо нашi газети кожного разу писатимуть про цю дванадцятку. Не треба допустити, щоб про них забули. А якщо так, то й iншi хоч рядком, але згадають.

– Може, варто дати знати «Сичу»? – Дмитро Андрiевський говорив про Романа Сушка, який зараз перебував в Америцi за завданням ОУН.

– Слушна думка! – похвалив Коновалець. – Зв’яжiться з ним, нехай вiн пiдключить до цього тамтешню украiнську пресу.

Вiн пiдiйшов до вiкна, звiдки вiдкривався чудовий краевид на Альпи, деякий час дивився на них i думав, чи вдасться йому знову вибратися з родиною в гори. Останнi новини iз мiграцiйноi служби Швейцарii приемними аж нiяк не назвеш: там Коновальцю дали знати, що його перебування у кантонi Женеви декому не до вподоби.

Голова ОУН обернувся до присутнiх.

– Тепер про Крайовий Провiд, – продовжив вiн. – Яким би не було рiшення суду, Крайовий Провiд повинен працювати. Будемо вважати, що «Лис» зробив свою справу. Кого запропонуете йому на замiну?

– А Мащак? – здивувався Мельник.

Вiн говорив про Осипа Мащака, якого обрали Крайовим Провiдником мiсяць тому.

– Поки ти, Андрiю, пив французьке вино зi своiм князем, полiцiя встигла арештувати наступника «Лиса» i вiн зараз чекае своеi долi у сусiднiй з ним камерi Бригiдок.

Це для Андрiя Мельника стало неприемною новиною.

– Ти найбiльше знайомий iз ситуацiею в Краi, – говорив Коновалець. – Кого ти пропонуеш на Крайового Провiдника?

Мельник задумався.

– Отак одразу я не можу сказати, – непевно сказав вiн. – Є, звичайно, у мене одна людина на примiтi, але…

– Хто вiн? – швидко запитав Коновалець, неначе побоюючись, що Андрiй передумае.

– Такий собi Олекса Гасин.

– Хто вiн?

– Закiнчив Полiтехнiку; коли служив у польському вiйську, закiнчив школу пiдхорунжих, причому мав друге мiсце. В Органiзацii вже чотири роки.

– Скiльки йому?

– Двадцять сiм рокiв. Був особисто знайомий зi Степаном Охрiмовичем та Бандерою.

– Тобто робота у Крайовому Проводi не буде для нього чимось новим?

– Нi, але…

– Нiяких «але»! – заперечив Коновалець. – Зустрiнься з ним i передай наше рiшення. Саме такi люди – навченi i вже досвiдченi – i потрiбнi нам.

– Та я не проти того, щоб «Лицар» – а саме таким е його псевдо – працював в Органiзацii! – сказав Мельник.

– Тодi чому ти проти того, щоб саме вiн став Крайовим Провiдником?

– Сам кажеш, що довго на цiй посадi люди не затримуються! Боюся, що ця участь чекае i Гасина. То чи не краще притримати його для важливiших справ? Гадаю, вiн згодиться нам! А так два-три мiсяцi – i «Лицар» складе компанiю своiм попередникам! Мiсць у Бригiдках вистачить всiм!

– За iнших обставин я згодився б з тобою, – сказав Коновалець. – Та навiть тепер я згодний з тобою, але, на жаль, у нас немае вибору. Тому…

Голова ОУН обвiв поглядом присутнiх.

– Може, у когось е заперечення проти Олекси Гасина? – запитав вiн. – Немае? Тодi, Андрiю, що робити – знаеш! Сподiваюся, ми не помилимось у своему виборi.

– «Лицар» не пiдведе! – упевнено сказав Мельник.

– От i славно! Ми ще раз зустрiнемось пiсля вечерi, треба обговорити деякi внутрiшнi справи, а зараз я вас вiдпускаю, – сказав Євген Коновалець. – Кожен може зайнятися собою.

Присутнi пiдвелися з-за столу.

– Андрiю, пройдемося? – запитав Коновалець Мельника, коли вони залишилися удвох.

– Залюбки! Заодно порiвняю Альпи з Карпатами.

– І не пробуй! Зовсiм не те! Хоч менi i не доводилося бувати у наших Карпатах, знаю, що вони програють Альпам.

– Готовий з тобою поспорити, – вiдказав Мельник.

Коновалець усмiхнувся.

– Так, тут справа смаку! Що ж, пiшли!

Мiстечко виявилося не таким i великим навiть за швейцарськими мiрками, але вже поверхневий погляд пiдказував, що людей на вулицях було значно бiльше, анiж iх могли умiстити ошатнi будиночки.

– Це так званi «деннi» туристи, – пояснив Євген Коновалець, коли вони з Андрiем Мельником йшли освiтленою серпневим сонцем вулицею. – Курорт усiх не умiстить, тому туристи оселяються у селах навколо нього, а сюди приiжджають лише на день. Так дешевше!

Повз них пройшла весела компанiя дiвчат. Євген провiв iх поглядом.

– Знаеш, Андрiю, iнодi я заздрю цiй безтурботностi, – сказав вiн. – Бувае находить якась хандра, особливо пiсля подiбних новин, як от сьогоднi, хочеться кинути все i нi про що не думати.

– І надовго тебе вистачае? – поцiкавився Мельник, здивований такiй вiдвертостi швагра.

– Ненадовго! Коли присвятив себе боротьбi, то вже не можеш без цього жити. Як подумаеш, як е там, то одразу все повертаеться на своi мiсця. По сутi, Андрiю, хто що б там не говорив, але ми, саме ми, ветерани, посилаемо цих дiтей у тюрми.

– Якби вони самi не бажали цього, ми нiчого не зробили б, – заперечив Мельник.

– І все ж неспокiйно на душi! Серед цих дванадцяти, яких арештувала польська полiцiя, ще жодного одруженого. Скiльки iм дадуть? Двадцять рокiв? Кару смертi? Та навiть двадцять рокiв! Вийдуть вже такими, що про дiтей i думати пiзно. А там двi дiвчини! Хто у сорок народжуе? А ми сидимо тут у спокоi, дивимось на швейцарських лижниць i роздумуемо про нашу боротьбу. А вона передбачае новi арешти i новi тюрми.

Мельник скрушно похитав головою.

– Не подобаеться менi твiй настрiй! – признався вiн.

– Та менi самому вiн не подобаеться! Певно, що виною цьому е спокiйна Європа. Вона стомилася вiд великоi вiйни i не хоче навiть помiчати того, що свiт вже не такий, яким вiн був десять рокiв тому. Тодi люди були упевненi, що лише божевiльному захочеться знову вiдкрити цей ящик вiйни, перед яким сумнозвiсний «ящик Пандори» виглядае безневинною музичною шкатулкою. Але свiт змiнився i не у кращу сторону.

Андрiй Мельник деякий час йшов мовчки.

– Ти гадаеш, буде вiйна? – обережно запитав вiн.

– Переконаний! Ти читав Гiтлера?

– «Майн кампф»? Доводилося. І то буквально недавно. Князь Фелiкс е якщо не шанувальником рейхсканцлера, то принаймнi слiдкуе за ним.

– І правильно робить! Люксембург якраз лежить мiж Нiмеччиною та Францiею, на яку у нiмцiв вирiс великий зуб.

– Але ж нiмцi слабкi! У них немае вiйська!

Коновалець дивно подивився на Мельника:

– Ти упевнений у цьому?

– Але ж Четвiрка не побачила жодного вiдхилення вiд Версальського договору!

– Великi держави не побачили, бо не хотiли бачити! Тiльки боюся, що коли вони нарештi побачать, то буде пiзно, – вiдказав Коновалець i повторив: – Надто пiзно!

– Тобi це звiдки вiдомо? – дивувався Мельник.

Євген Коновалець хитро усмiхнувся i показав уперед. До них жваво наближався Рiко Ярий. Андрiй Мельник зрозумiв, що хотiв цим сказати Голова ОУН: Рiко був зв’язковим мiж Органiзацiею та абвером. Навiть тепер, коли спiвпраця мiж ними звелася до мiнiмуму, Ярий не порвав iз своiми старими контактами у нiмецькiй вiйськовiй розвiдцi…

Дмитро Андрiевський дотримав свого слова, й украiнська газета «Свобода», яка виходила у США, пiдключилася до висвiтлення пiдготовки процесу над членами ОУН. Хоч вона i ранiше вiдводила подiбним подiям декiлька рядкiв, тепер же це були окремi замiтки, а то й цiлi статтi. Такiй приемнiй для себе змiнi особливо зрадiв Василь Мороз.

Кожного разу, купуючи «Свободу», вiн несвiдомо шукав на ii сторiнках згадку про брата Федора. Коли при iхнiй зустрiчi той випадково проговорився про свою причетнiсть до тодi ще Украiнськоi Вiйськовоi Органiзацii, Василь не переставав переживати за долю середульшого брата. Йому дуже хотiлося ще раз приiхати додому i попередити Федора бути обережнiшим. Василевi здавалося, що саме його слова зможуть убезпечити брата вiд необережного кроку. На бiду, Василь не те, що не мiг вiдвiдати родину на Галичинi, вiн цi роки взагалi ледве зводив кiнцi з кiнцями. Велика депресiя, що охопила весь свiт, особливо боляче вдарила саме по Сполучених Штатах, звiдки i почалася. Першi роки були вкрай важкими, роботи не було навiть тимчасовоi i хоча б за iжу. Вони з сiм’ею жили на виплати, що iх надавав Союз Гетьманцiв Державникiв у Пiвнiчнiй Америцi, i незмiнними безплатними обiдами, причому якщо виплати поступали дуже нерегулярно i не у такiй сумi, що можна було на них жити, то за мискою супу довелося вистояти довжелезнi черги.

Ситуацiя змiнилася у тридцять другому роцi, коли пiд час президентських виборiв тодiшнiй президент Герберт Гувер провально програв вибори Франклiну Делано Рузвельту. «Новий курс» останнього спочатку помалу, а потiм дедалi смiливiше, дозволив поступово нормалiзувати становище в краiнi.

Яким же полегшенням була звiстка про те, що Генрi Форд знову вiдкривае заводи. Спочатку Василь переживав, що може i не потрапити до тих щасливчикiв, яким пощастить знову повернутися до роботи, але все вирiшилося найкращим чином: розумiючи, що часу вчити необiзнаних у такiй специфiчнiй роботi немае, дирекцiя заводу зробила ставку на колишнiх робiтникiв. Так Василь Мороз та Іван Кандиба знову стали бiля конвеера «Форда».

Невiдь-яким чином Фрiдрiх Ведемайер, у котрого дружина Василя Анна свого часу працювала прислугою, зумiв вибратися iз борговоi ями, куди потрапив одразу пiсля «чорного четверга» двадцять дев’ятого року[5 - 24 жовтня 1929 року (цей день увiйшов в iсторiю як «чорний четвер») на Нью-Йоркськiй фондовiй бiржi вiдбувся обвал цiн на акцii.]. Ведемайери знову попросили Анну, щоб та працювала у них. Оскiльки власнi дочки Морозiв – Олусь та Марта – були вже майже дорослi i iх можна було залишати самих, то у такi непевнi часи робота чоловiка та дружини вважалася за неймовiрне щастя. Звичайно, грошi, котрi обое Морозiв приносили додому, не йшли нi в яке порiвняння з тим, що вони отримували до «великоi депресii», але тепер хоч не треба було чекати на чергову подачку вiд будь-кого.

Розумiючи, що зараз у нього немае жодноi можливостi приiхати додому (i через кошти, якi доведеться витратити на дорогу туди й назад, i враховуючи ту обставину, що повернеться вiн знову безробiтним), Василь як мiг обережно натякав Федору у черговому листi, щоб той був обережний.

Василь не знав, що середнiй брат одразу розгадав його натяки. Хоч вони й були даремними, але тi слова Василя на львiвському вокзалi «Будь обережним, братику!» вiн запам’ятав назавжди.

Тому, повернувшись з черговоi змiни i нагодувавши дочок, Василь розгорнув газету «Свобода». Анна ще не повернулася вiд Веденмайерiв, i чоловiковi нiхто не заважав дещо вiдключитися вiд повсякденних турбот. Як i хотiв Євген Коновалець, газета стала писати про подii в Галичинi та про процеси над членами ОУН значно частiше, нiж це робила до того. Вчитуючись у текст, Василь пiвсвiдомо шукав серед прiзвищ брата Федора.

На його радiсть серед тих, кого арештувала польська полiцiя, Федора Мороза не було.




5


Менi здаеться – висновок е очевидним: необхiднi такi табори, як Соловки… Саме цим шляхом держава швидко досягне однiеi зi своiх цiлей: знищити в’язницi.

    М. Горький. Нарис «Соловки»

Спершу Осип Букшований навiть не повiрив своiм очам: бiля причалу на водi стояв пароплав, а над його великим гребним колесом пiвколом виднiвся напис «Глiб Бокiй».

Колишнiй пiдлеглий голови Спецiального вiддiлу ОДПУ навiть не пiдозрював, що на честь його начальника назвали цей зловiсний корабель. Незважаючи на трагiзм ситуацii, у котру вiн потрапив, Осипу стало навiть весело. Колись Глiб Бокiй вiдправляв його на рiдну Галичину для виконання спецiального завдання, що змiнило його життя, а тепер той-таки «Глiб Бокiй», але вже не людина, а пароплав, вiдвезе його далi на пiвнiч.

Куди проляже його дорога, Осип Букшований знав. На вiдстанi шiстдесяти кiлометрiв на пiвнiчний схiд вiд порту Кем у Бiлому морi лежали Соловецькi острови, мiсце святе i водночас пекельне, про що не забарився повiдомити колишнiй iеромонах одного з колишнiх пiдмосковських монастирiв Афанасiй. Зрештою, нiчого дивного у тому не було: тут усi були колишнi – i монахи, й розвiдники, i мiнiстри.

– Господи, навiть не побоялися грiха! – сказав Афанасiй.

– Ви про що, отче? – запитав Букшований.

– А ви придивiться уважно до напису. Навiть не могли замалювати справжнiй напис!

Осип придивився. Дiйсно, напис «Глiб Бокiй» намалювали поверх iншого, бiльш древнiшого, причому пiзнiший не змiг закрити попереднiй. «Святий Савватiй».

– Колись цим кораблем возили до монастиря богомольцiв, – говорив Афанасiй. – Соловки колись славились на всю велику Русь своiми подвигами. Колись iх заснували монахи Савватiй та Герман. Мене завжди тягнуло сюди, але судилося лише тепер.

– А менi хотiлося побувати на могилi нашого отамана Калнишевського, – подав голос Михайло Полоз. – Як бачите, отче, нашi мрii збудуться. От тiльки не впевнений, що це принесе нам задоволення.

Вiн був третiм у компанii, з ким спiлкувався Букшований. Ще пiвроку тому Полоз був заступником голови бюджетноi комiсii ЦВК СРСР, аж поки в ОДПУ згадали, що його прiзвище фiгурувало пiд час московського процесу «УВО». Цього виявилося достатньо, щоб у сiчнi його зняли з усiх посад, виключили з рядiв ВКП(б) й заарештували. З ним довго не возилися. Короткий суд i – довгий десятирiчний строк за причетнiсть до «УВО», спробу утворити Украiнську буржуазно-демократичну республiку, замах на керiвникiв партii та уряду. На щастя, Полоза не звинуватили у спробi замаху на Сталiна – пiсля такого у звинувачуваного лише один вирок – найвища мiра соцiального захисту.

– Потрiбно дякувати за все, що нам посилае Господь! – вiдказав монах Афанасiй.

– Навiть за це?

Михайло Полоз показав на причал, де тривала посадка на пароплав i куди, власне, прямував увесь етап, у якому прибув Букшований. Ув’язненi – хто з валiзами, мiшками, сумками, плахтами, а хто з пустими руками – проходили живим коридором, утвореним десятком озброених червоноармiйцiв, i зникали у трюмi «Глiба Бокiя». З вигляду сам пароплав був невеликий, мало мiсткий, але людський потiк не стишувався i не ставав меншим. І вся ця маса зникала у ненаситному черевi-трюмi корабля. Туди прямувала й наша трiйка.

За весь час, коли потяг вiз Осипа Букшованого вiд ще столицi Радянськоi Украiни Харкова до цього заполярного мiста, вiн жодного разу не зустрiв знайоме обличчя, хоч i серед засуджених за приналежнiсь до «Украiнськоi вiйськовоi органiзацii», i колишнiх старших Галицькоi армii у нього були i знайомi, а то й приятелi. Видно, органiзатори подiбних процесiв, що вiдбувалися в СРСР, зробили так, щоб iхнi колишнi фiгуранти не перетиналися i почувалися самотнiми та покинутими. Осиповi Букшованому у цьому навiть пощастило: вiн потрапив в останню хвилю арештiв, його тримали окремо, на допити водили лише якихось чотири мiсяцi – термiн до смiшного малий у порiвняннi з iншими, а пiсля винесення вироку (десять рокiв) майже рiк провiв у харкiвськiй тюрмi, чекаючи на етап. Коли ж вiн нарештi дочекався своеi черги, з-помiж таких же арештантiв знайомих не було.

Але недоля знаходить вихiд з усiляких ситуацiй. Серед «попутчикiв» у вагонi були соцiально близькi до конвоiрiв елементи – звичайнi кримiнальники. Вони виявилися не такими небезпечними, як полiтичнi, котрi тут були у меншостi. Тут Осипу усмiхнулася удача. Вже з першого погляду вурки видiлили його з-помiж iнших, безпомилково вгадавши у ньому колишнього спiвробiтника ОДПУ – «сука», а те, як до нього ставилися конвоiри, – «велика сука». Таких на етапах не любили i, траплялося, до мiсця призначення вони не доiжджали. Колишнiй отаман Галицькоi армii доiхав. Мало того, вiн навiть змiг забезпечити собi найближче майбутне. Розумiючи, що його новi компаньйони здатнi на все, вiн пристав на пропозицiю зiграти в карти. Ставкою було його власне життя. Навiть тепер Букшованому ставало весело, коли вiн згадував цю «партiю зi смертю».

Доки в картярських справах, вурки так i не зрозумiли, звiдки у цього артиста[6 - Артист (жаргон) – шулер.] щоразу опинялися козирнi карти, котрi вони самi ховали у себе в рукавах. Першою партiею Букшований виграв свое власне життя; пiсля другоi забезпечив собi найближче майбутне. Коли ж ошелешенi вурки зажадали вiдiгратися, Букшованому вдалося витягнути з «власностi» компаньйонiв Михайла Полоза та брата Афанасiя, вурки одразу втратили до нього iнтерес. Далi Осип мiг не боятися за свое життя: карточний борг – святий! Вiн так i залишився для кримiнальникiв нерозгаданим. А Букшований про себе тiшився з безпорадностi вуркiв та подумки дякував iранцю Зайнабу ад-Сахиму, з котрим доля звела його у пiсках Месопотамii. Не знаючи, чим зайняти себе у тi години, коли оточенi англiйцi не турбували об’еднанi сили нiмцiв та арабiв, Зайнаб навчив свого командира секретам гри у карти. Взагалi-то Осип умiв грати iз самого дитинства, але перед арабом був безсилий. Його тузи, котрi вiн збирав i приберiгав для фiнальноi сцени, незбагненним чином опинялися в iранця.

Зайнаб не був жадним, радо подiлився iз украiнцем своiм секретом, висловив сподiвання, що це колись стане у пригодi. Як виявилося, стало i навiть врятувало йому життя.

От тiльки чи надовго! Там, куди iх везуть, навряд чи зустрiнуть квiтами.

Їхня трiйка зiйшла на палубу пароплава чи не останньою. Їх не «маринували» у холодному трюмi, як тих, хто спустився туди першим. Щоправда, вiльного мiсця там не залишилося зовсiм, тому дверi зачинилися якраз за спиною Михайла Полоза – йому «пощастило» бути останнiм.

У трюмi було тiсно, повiтря затхле, просякле людським потом, видiленнями i чомусь запахом риби, та таким гострим, неначе спресованi в’язнi справдi перетворилися на тюльку в бочцi. Тут усi стали рiвними: i «полiтичнi», i кримiнальники, i селяни-повстанцi iз Середньоi Азii, i туркменськi басмачi. Були й тi, хто не змiг себе вiднести до жодноi з цих груп. Зараз всi вони стояли впритул один до одного, у темрявi i смородi, зрiвнянi й однаково безпораднi. Їм залишалося лише сподiватися, що iхня подорож не затягнеться.

На бiду, у конвоiрiв були iншi плани. Невiдь-чому пароплав «Глiб Бокiй» простояв бiля причалу ще добрих п’ять годин, аж поки нещаснi в’язнi почули якесь вовтуження за стiйкою трюму, потiм запрацювали двигуни, i нарештi судно пiдiйшло вiд причалу. У трюмi почулося полегшене зiтхання – що б там не чекало iх на таемничих островах, все ж осоружне чекання закiнчилося.

Невiдомо яким був «Святий Савватiй», але «Глiб Бокiй» аж нiяк не належав до швидкохiдних суден. Нещасних шiстдесят кiлометрiв, що вiддiляли Соловецькi острови вiд Кема (або тридцять п’ять миль, як повiдомив колишнiй матрос iз Кронштадту, який стояв поруч, затиснений мiж якимось мусульманином з Бухари, що не знав жодного слова по-росiйськи, i православним монахом Афанасiем), «тихохiд» подолав за добу. Їх нiхто не збирався не те що годувати чи давати води, але навiть виводити на палубу, тому всi потреби в’язнi справляли пiд себе, а вiрнiше просто в штани, бо навiть зняти iх не було можливостi. Вiд цього рибний сморiд навiть кудись зник, поступившись iншому, як з’ясувалося, навiть бiльш неприемному.

Але будь-яка подорож, навiть така жахлива, колись пiдходить до кiнця. Прибув до мiсця призначення i «Глiб Бокiй». Коли метушня за бортом стишилась, дверi трюму вiдчинилися, i Михайло Полоз знесилений вивалився на палубу. Конвоiри одразу вiдiйшли вбiк, затуливши носи рукавами: з трюму несло запертим повiтрям.

Команди покидати трюм не було, але цього i не знадобилося. Почувши п’янке вологе морське свiже повiтря, в’язнi самi потягнулися до виходу. Нашiй трiйцi пощастило, що вони стояли бiля виходу. Не чекаючи, коли вся маса таких же, як вони самi, нещасних ринеться на палубу, вони швидко вибралися нагору i побiгли до трапу, щоб зiйти на благословенний берег. Осип Букшований разом з iншими вийшов на великий плац, зусiбiч оточений озброеними вартовими. Їм наказали сiсти на глевку землю. Довелося чекати на iнших, котрих запхали у трюм у числi перших. Як виявилося, не всiм пощастило пережити цю подорож. Коли трюм покинув останнiй в’язень, конвоiри завернули тих, хто вибрався наверх, але ще не зiйшов на тверду землю. Їм належало звiльнити судно вiд тих, хто не пережив тiсняву.

Як з’ясувалося скоро, таких виявилося багато. Тi, котрим пощастило зiйти на берег, спостерiгали, як з трюму час вiд часу виносили бездиханнi тiла нещасних i складали на палубi. Процедура зайняла добру годину, аж нарештi прозвучала команда пiдвестися. Прибулих вишикували у довгу колону по чотири у ряду i повели дорогою вглиб острова.

Найбiльш поiнформований серед в’язнiв монах Афанасiй одразу визначив, куди вони прямують.

– До монастиря! – сказав вiн.

– Та нi, святий отче! – почув вiн збоку. – Не до монастиря, а до тюрми. Нема тут монастиря!

Як з’ясувалося вже невдовзi, то таки була тюрма. Дорога зайняла не бiльше пiвгодини, i вже невдовзi прибулi увiйшли за браму, напис над якою повiдомляв, що вони потрапили до управлiння Солтаборами. Це дiйсно був монастир, вiрнiше, вiд нього залишилися однi лише споруди. Всюди панував безлад, котрого певно не було у тi часи, коли тут господарювали монахи. Зараз же про якийсь порядок нiхто не думав: нi конвоiри, нi тим бiльше ув’язненi, адже у кожного були своi плани: у перших – зробити життя других нестерпним, а то й просто неможливим, а другi намагалися цьому опиратися. Де вже тут було до порядку на територii табору!

Так само четвiрками iх розштовхали у рiзнi будинки. Десь помiстився один ряд, а кудись зайшло i декiлька. Осип Букшований зi своiми товаришами по нещастю опинилися у просторiй кiмнатi, заставленiй нарами обабiч довгого проходу, в кiнцi котрого стояла закiптявлена бочка. Видно, в холоднi днi там горiв вогонь. Стiни кiмнати були полупленi, подекуди побiленi вапном, що вже встигло облiзти, i де-не-де можна побачити блiдi зображення святих.

Побачивши це, Афанасiй перехрестився.

– Тут, видно, була трапезна, – повiдомив вiн.

– А тепер тут живемо ми!

З ближчих нар назустрiч пiднявся зарослий чолов’яга. Колись, ще за нормального життя, вiн, безперечно, мав не такий страхiтливий вигляд, але зараз перед прибулими стояв худий немiчний чоловiк.

– Навiть не буду питати, звiдки ви. Такий запах завжди мають тi, хто тiльки прибув кораблем смертникiв. Ви з нинiшнього транспорту? Хто ви? – запитав вiн.

– А що вам сказати? Імена? То ми можемо як на сповiдi всього наговорити!

– Тодi яка стаття?

– Ото вже лiпше! П’ятдесят четверта! А у них п’ятдесят восьма[7 - В УРСР «полiтичною» вважалася 54 стаття КК.]!

– Ви з Украiни?

У вiдповiдь Букшований лише кивнув головою.

– Де нашi мiсця? – поцiкавився.

– Отам! – Незнайомець показав ближче до закопченоi бочки. – Вам вистачить. Вчора п’ятеро не вернуло з лiсоповалу. Нинi, певно, також не дорахуемось.

Осип хотiв було запитати, де решта, але потреба у цьому одразу зникла. Натомiсть вiн поставив iнше запитання:

– А ви?

– Я черговий, – вiдповiв той i додав: – І хворий.

Пiсля цих слiв зникло бажання щось запитувати далi. Четверо новоприбулих, включаючи крондштадця, рушили до вказаних мiсць. Найпершим i найбiльшим бажанням було просто лягти i витягнути стомленi добовим стоянням ноги, що вони не забарилися зробити.

Вже коли за вузькими загратованими вiкнами почорнiло, до трапезноi повернулися ii жителi. Лише кинувши побiжний погляд на прибулих, вони розiйшлися по своiх мiсцях. Видно, змученi, вони не мали нi сил, нi бажання з’ясовувати, хто цi новачки, звiдки прибули i за що потрапили сюди. Завтра стануть такими ж, як всi, i не факт, що повернуться сюди пiсля роботи.

Тим не менше до Осипа Букшованого пiдсiв невисокого зросту зарослий чоловiк i якийсь час довго розглядав його.

– Менi ваше обличчя видаеться знайомим, – украiнською мовою сказав вiн i представився: – Я Михайло Лозинський.

Осип недовiрливо подивився на спiврозмовника, силкуючись розгледiти у ньому щось таке, що нагадало б йому, як виглядав цей чоловiк до того, як потрапив сюди.

– Ми з вами зустрiчалися у листопадi вiсiмнадцятого року у Львовi, – сказав Букшований. – Ви тодi були разом з полковником Вiтовським. Я Осип Букшований.

Лозинський закивав головою.

– Так, я упiзнав вас!

І усмiхнувся.

– Що вас так розсмiшило? – запитав Осип.

– Менi пригадалася наша розмова з тодiшнiм комендантом Львова полковником Стефанiвим. Коли ви вiдмовилися виконувати його наказ залишити Львiв, а заледве заново не вiдвоювали його у полякiв, полковник зажадав вас заарештувати i публiчно судити, – повiдомив Лозинський.

Цього разу усмiхнувся Букшований.

– Не вiн один! Чому ви тут?

– А чому ми всi тут? – перепитав Лозинський. – У двадцять сьомому роцi з дозволу радянського уряду переiхав до радянськоi Украiни, навiть дали кафедру права в Інститутi народного господарства у Харковi, займав посаду у Харкiвському iнститутi марксизму. Друкувався у радянськiй перiодицi про подii мiжнародного життя. Через три роки разом з усiма арешт, звинувачення в причетностi до УВО, до того ж менi пригадали мою участь у Паризькiй конференцii, де я разом з Дмитром Вiтовським вiдстоював iнтереси нашоi Галичини, i ось уже рiк, як валю лiс тут. Та тут багато наших. Ось там, – Лозинський показав на бородатого чоловiка, який повiльно пережовував зароблений за сьогоднiшнiй день кусень хлiба, – лiтератор Антiн Крушельницький. Так вiн лише пiвроку встиг порадiти життю тут, у Союзi. Арештували i його, i його дiтей. Остап та Богдан тут же, на островi, але в iншому будинку. Дочка Володимира також тут.

Лозинський зiтхнув i закiнчив:

– Всi тут! А оскiльки я i вас бачу, то навiть не питаю, що вас привело сюди.

– Так, це даремно, – мовив Осип, але Лозинський перебив його:

– Я не про те! Коли в тюрмi я дiзнався, що належу до «Украiнськоi вiйськовоi органiзацii», пiд час допиту мiй слiдчий декiлька разiв питав мене, коли останнiй раз я бачив потрiбних йому людей i якi саме накази передавав iм. Серед названих прiзвищ було i ваше.

Осип Букшований недовiрливо подивився на Лозинського.

– Що не так? Не переживайте, я не признався, що знаю вас, – заспокоiв його той. – Але, судячи з того, що ви тут, мого признання й не знадобилося.

– Я не про те! – повторив Букшований. – Зазвичай слiдчi питали, що арештантам наказували робити, принаймнi вiд мене мiй слiдчий хотiв це почути протягом чотирьох мiсяцiв.

Михайло Лозинський криво усмiхнувся.

– На вiдмiну вiд вас, Осипе, мене тягнули на керiвника одного з пiдроздiлiв «УВО», але, на щастя, дали лише десять рокiв. Що ж, якщо пощастить, то у березнi сорокового року я вийду на волю, – мовив вiн i iдко закiнчив: – Якщо дозволять!

– І як тут?

– Ви нiколи не чули про СЛОН?

– Перепрошую? – не зрозумiв Осип.

– СЛОН! Соловецький табiр особливого призначення[8 - СЛОН – абревiатура росiйськоi назви «Соловецкий лагерь особого назначения».]!

– Признаюся, свого часу я читав Максима Горького.

Лозинський усмiхнувся.

– Я також читав!

– І як?

– А от вам i випала нагода перевiрити це. Ще до того, як я прибув сюди, всiх вiдправляли на материк, на будiвництво Бiломорканалу. Бiльшiсть там i лишилася! Коли канал здали, то й нас уже стали гнати валити лiс – як-не-як, а треба було i себе забезпечити дровами, i план виконати. А самi знаете, яка тут публiка: письменники, iнтелiгенцiя, артисти… Якi з них дроворуби! Кожного дня когось або завалить деревом, або покалiчить пилою. Багато ж i не знае, як ту пилу тримати в руках! Тих, кого привалило, одразу на цвинтар, а хто покалiчився – в лазарет!

– Тут е лазарет?

– Ага. На горi, в скиту Саватiя.

Михайло Лозинський кивнув головою в бiк зачинених дверей.

– Але не тiште себе думкою, що там вас вилiкують, – сказав вiн. – Звiдтам ще нiхто живим не вертався. Що там е, не знае нiхто, бо нiкому розповiсти.

Пiсля таких слiв Осип Букшований похмурнiв. Йому вже видалося розкiшним курортом перебування у переповненiй камерi харкiвськоi тюрми. Його стан помiтив Лозинський.

– Та не все так погано! Є й приемнi моменти.

– Приемнi моменти? – перепитав Букшований. – Якi, цiкаво?

– Тут у нас е власний украiнський театр.

Осипу здалося, що вiн не почув.

– Як це?

– А ви як гадали? Мiсцеве начальство, хоч i звiрi, але коли тверезе, то навiть нiчого собi! Ви познайомилися з черговим?

– Так.

– Це Лесь Курбас!

Вiд здивування Осип повернув голову туди, де, на його думку, зараз був черговий.

– Той самий? – здивовано запитав вiн.

– Той самий! У Харковi ви не були в його театрi «Березiль»?

– Не доводилося, – признався Осип. – Знаете, я належав до тiеi категорii, котрiй було не рекомендовано вiдвiдувати подiбнi заклади.

– От i матимете можливiсть оцiнити гру наших артистiв! Тут багато iх е!

Михайло Лозинський пiдвiвся. Вже прощаючись, закiнчив:

– Але спочатку треба пережити цю нiч!

І попрямував до свого мiсця.

Змiст цих слiв Осип Букшований зрозумiв вже пiзнiше. Вночi вдарили заморозки, що не було дивним наприкiнцi серпня, i незвиклi до такоi рiзкоi змiни температури новачки практично не заснули. Вони першими i почули вовтузiння за дверима. Їм не вистачило часу подумати, що вiдбуваеться, як дверi вiдчинилися, i у трапезнiй з’явився одягнутий у теплу шинель старший вiйськовий. Вiн пiдняв вгору руку з пiстолетом i вистрiлив. В’язнi машинально поскакували з нар.

– На плац, сукинi сини! – п’яним голосом крикнув комендант.

Осип не зрозумiв, що вiдбуваеться, але з того, як старожили стрiмко побiгли до виходу, зрозумiв, що подiбна процедура для них не перша.

Надворi ще стояла морозна нiч, але центральний плац вже освiтлювався декiлькома прожекторами. В’язнi швидко розмiстилися у майже правильнi шеренги, причому мiж ними утворилися коридори у два кроки. Букшований стояв у п’ятiй шерензi разом з Антiном Крушельницьким. Бiльше знайомих поруч не було.

– Що тут буде? – тихо запитав вiн.

Крушельницький подивився на Осипа.

– Новенький? – тiльки й запитав. – Спiвати будемо i зустрiчати сонце. Тому, молодий чоловiче, спiвайте вiд усiеi душi, якщо хочете, щоб ви побачили сьогоднiшне сонце.

Букшований не зрозумiв слiв Кульчицького, але тут спереду знову почувся голос коменданта.

– «Інтернацiонал» почи-най!

І весь плац одразу почав спiвати.

«Повстаньте, гнанi i голоднi
Робiтники усiх краiв,
Як y вулкановiй безоднi
B серцях y нас клекоче гнiв».

Тим часом комендант походжав мiж шеренгами, прислуховуючись до того, як спiвають в’язнi. Час вiд часу вiн зупинявся перед кимось, слухав спiв, потiм неохоче йшов далi.

– Вiдставити пiсню! – крикнув комендант.

Вiн зупинився перед матросом iз Кронштадта. Видно, партiйний гiмн у виконаннi матроса видався комендантовi нещирим.

– Що, троцькiстська мордо, тобi не подобаеться наш гiмн? – заверещав комендант i без жодних слiв вистрiлив матросу в голову.

Той мiшком звалився на землю.

– Пiсню почи-най! – знову прозвучала команда.

В’язнi знову почали спочатку, але вже пiсля першого куплету знову замовкли. Комендант зупинився перед якимсь азiатом, що також лише сьогоднi прибув на острiв. Нещасний не спiвав, бо зовсiм не знав росiйськоi мови. Осип пiдозрював, що вiн навiть так i не зрозумiв, чого його заарештували i чому вiдправили аж сюди, далеко на пiвнiч. Куля коменданта не дала навiть дiзнатися, чим вiн завинив перед Радянською владою.

– Почи-най!

Так вони зустрiли полярне сонце. На плацу залишилися лежати шестеро тих, хто, на думку коменданта, недостатньо завзято спiвав пролетарський гiмн, а решту повели на роботу – повертатися до трапезноi було вже пiзно.




1935 рiк








6


Тома Бiлецький помер саме на Страсну П’ятницю, тихо й непомiтно, як i жив останнi роки. Жiнка Катерина з дочкою Марiею якраз були у церквi, де служилася вечiрня з виносом плащаницi, а коли повернулися додому, то побачили, що Тома лежить на лiжку, витягнутий у весь свiй невеликий зрiст, а бiля нього на пiдлогу впав «Талергофський альманах», з котрим вiн не розставався. Саме ця книга було останне, що бачив у своему життi Тома Бiлецький. Видно, помер Тома вже давнiше, можливо, одразу пiсля того, як жiнка з дочкою вiдправилися до церкви, бо тiло вже захололо, та й смерть вже зiгнала з обличчя знайомi риси, i тепер Тома був схожий на iнших покiйникiв: без виразу та всього того, що рiзнило iх мiж собою.

Побачивши його, Катерина важко опустилася на лаву. Слiз не було; жiнка виплакала iх, ще чекаючи чоловiка з Талергофа. Навiть усi роки пiсля того, як вiн повернувся – змiнений, зовсiм не той Тома, якого вона знала, але тим не менш живий, – Катерина нiколи жодним словом не дорiкнула своему чоловiковi: нi тодi, коли попервах той не мав сил для повсякденноi сiльськоi роботи, нi коли знову узявся за минуле, нi останнiми роками, коли сили зовсiм покинули його. Вона завжди знала, що це мае статися, навiть готувалася до цього, але Тома, як завжди бувае, помер несподiвано. Уся пiдготовка до Пасхи, ii майбутне святкування, пiшли нанiвець. Все враз стало неважливим. Залишився лише розпростертий на лiжку Тома й майбутнi клопоти.

Дивно, але саме дочка Марiя опам’яталася першою.

– Мамо, чого ви сiли? Треба щось робити! – озвалася вона.

Катерина неначе прокинулася. Вона подивилася на мертвого Тому, пiдвелася й кивнула головою:

– Так, дочко, треба робити!

Вона пiшла до iншоi кiмнати й невдовзi повернулася вже одягнута у чорне, схожа на монашку. Набираючи у цебро воду, Катерина сказала Марii:

– Пiди до Василя Вовка. Скажи, що тато помер.

Почувши таке, Марiя здивовано подивилася на матiр.

– Але ж… вуйко Василь найбiльше постраждав… – обережно вiдказала вона.

Нi вона, нi мати, нi перетинцi, нi тим бiльше сам Василь не забули, що саме iхнiй Степан став винуватцем того, що довелося пережити родинi Вовкiв. Зрештою, саме це було причиною, що Бiлецькi так i залишилися жити осторонь вiд усього села, стали чужими для односельцiв, навiть чужiшими, анiж родина Гутманiв. Спочатку це було продовженням того ставлення, яке панувало у селi ще вiд того часу, коли Тома носився зi своiм товариством iменi Качковського; затим неприязнь посилилася, коли Олекса Мороз та Андрiй Валько вiдiбрали у Степана пiдписаний тим-таки Томою протокол, з якого перетинцi дiзналися, що вони заледве не квiтами зустрiли Червону армiю як свою визволительку; не сприяв покращенню вiдносин i той факт, що Тома Бiлецький знову пристав до вже вiдродженого товариства москвофiлiв i, на вiдмiну вiд сусiдiв, просто за так отримував грошi, коли iншим доводилося тяжко гарувати на своiх полях.

Тепер же, коли Томи не стало, раптом виявилося, що й звернутися за допомогою немае до кого. Тому Катерина i послала дочку до коваля, слушно припустивши, що той не вiдмовить.

Василь Вовк не вiдмовив. Вiн саме був на дворi, коли у хвiртку зайшла Марiя i повiдомила про новину. Василь зняв з голови шапку i побожно перехрестився. Подивившись на молоду жiнку, вiн кивнув головою i промовив:

– Зробимо!

Марiя лише кинула: «Дякую!» й побiгла додому. Саме у цей момент з хати вийшла Орина.

– Чого вона приходила? – поцiкавилася жiнка.

– Тома помер! – повiдомив Василь i додав: – Вiдмучився!

– Вiд чого? – не зрозумiла Орина. – Вiн нiчого на городi не робив! Нi вiн, нi дочка! Одна Катерина тягнула всю господарку!

– То й треба iй помогти!

Як виявилося, нiхто у селi не згадав про минуле, чим мiг допомiг, i вже до вечора помитий та одягнений у святочне Тома Бiлецький лежав на столi пiд вiкном. Якiв Смоляр обiцяв зробити труну до завтра, але так було прийнято, щоб першу нiч покiйник лежав просто на столi. Аж тут виникла iнша проблема: за всiма канонами церкви ховати належало на третiй день, тобто у Великодню недiлю. А оскiльки у цей день треба веселитися та радiти Воскресiнню, тому не прийнято вiддаватися печалi та здiйснювати панахиду, щоб не затьмарювати днi радостi. Зять Томи Юрiй Зозуляк, священник iз сусiднього Сорочина, дорогою до Перетина заiхав до свого друга отця Петра Лiсовича й домовився, що поховають тестя наступного дня, у суботу. Щоправда, той-таки канон забороняв здiйснювати панахиду у самiй церквi, де посерединi на спецiальному столику лежала виставлена для поклонiння плащаниця. Хоч таке траплялося не раз, сусiди побачили у цьому деякий неприемний для покiйного знак: значить, його дiяння тут, на землi, не сподобалися там.

Тому Бiлецького поховали тихо, без церковного дзвону («Да молчит всякая плоть человiча…»[9 - Нехай мовчить всяка плоть людська… (церк. – слов.) – особливий пiсноспiв, що спiваеться у церквi пiсля виносу плащаницi i до Великодня.]). Пiсля похорону зазвичай збиралися у хатi, звiдки винесли покiйника, щоб пом’янути його, але була субота перед Великоднем, дехто з господинь ще не випiк паску, та й роботи у такий день завжди не бракувало, тому зять Юрiй Зозуляк запросив тих, хто проводив його тестя в останню дорогу, на дев’ять днiв.

На тому й розiйшлися. Розумiючи, що до завтрашнього ранку вже нiчого мати з сестрою не встигнуть зробити, Єлизавета залишила в хатi привезений нею кошик з необхiдними до завтрашнього дня продуктами i востанне поцiлувала маму. Пообiцяла приiхати в гостi у вiвторок.

Цей Великдень помiтно вирiзнявся вiд попереднiх хоча б тим, що пiсля «демаршу» уперше вiдвiдав батькiвську хату Михайло Панас, i не просто так, а власним транспортом, щоправда, не бричкою, а фiрою, до того ж запряженою лише одним конем. Вони чесно вiдстояли в церквi всю службу i великою сiм’ею – баба Феодора, батько Роман з Марiею, брат Дмитро та Михайло з Оленою i дворiчним сином Андрiем – дочекалися, поки отець Петро покропить iхнi кошики з припасами, i сiвши уже на двi пiдводи, рушили додому.

Дмитро вирiшив проiхатися на фiрi брата, адже по-справжньому вони так i не поговорили пiсля того, як пiвроку тому вiн повернувся з вiйська. Звичайно, i вiн, i батьки час вiд часу навiдувалися до Сорочина й знали, як живе iхнiй безпутнiй син, але ще жодного разу Михайло не вiдвiдував батькiвську хату. Зрештою, нiхто йому цього не забороняв, але iхати самому, без Олени, вiн не хотiв. Сама ж Лея, що стала Оленою, зараз сидiла на покладенiй поперек фiри лавцi, однiею рукою пiдтримувала сина, а другу тримала на вже великому животi – Михайло дослухався до поради батька i, щоб не залишати жiнку самою, коли вiн служитиме у вiйську, вирiшили народити другу дитину. Молода жiнка не знаходила собi мiсця, а у мiру того, як вони все ближче пiд’iжджали до Перетина, ii обличчя хмурнiло дедалi бiльше. Коли ж за зеленими деревами виглянула ii батькiвська хата, Олена опустила голову ще нижче i закрила очi. Михайло спиною вiдчув, що з дружиною щось не так, перервав розмову з братом i обернувся.

– Лею, що з тобою? Тобi погано? – стривожено запитав вiн.

Олена пiдняла заплаканi очi.

– Нi, нiчого! То я просто так! – спробувала усмiхнутися вона. – Давно не була тут! Зараз пройде!

Михайло хотiв щось вiдповiсти, але Дмитро застережно поклав руку на плече братовi, мовляв, залиш ii, ти тут не допоможеш. Михайло ще раз подивився на дружину, затим перевiв погляд на склеп Гутманiв, i його настрiй упав зовсiм: на обiйстi вiн зауважив постать матерi Леi Фейге. Найгiрше було те, що й та побачила кавалькаду возiв i бричок, якими перетинцi поверталися з Великодньоi вiдправи. По тому, як завмерло ii тiло, Михайло зрозумiв, що Фейге упiзнала свою дочку. Олена все не наважувалася пiдвести голову, але поки вони проiжджали мимо батькiвськоi хати, молода жiнка вiдчувала на собi важкий погляд рiдноi людини. Нiхто не проронив нi слова, але всi розумiли, що Гутмани так i не пробачили свою безталанну дочку.

Хоч за святковим столом у Панасiв нiхто бiльше не згадав про цей випадок, все ж снiданок проминув не так, як на це сподiвалися. До вечора Олена жодного разу так i не вийшла надвiр, щоб випадково не натрапити на очi рiдних. Настрiй був остаточно зiпсований, хоч усi Панаси всiляко намагалися догодити невiстцi, i навiть стара Феодора, яка спочатку найбiльше противилася весiллю молодшого внука, зараз душi не чула, тримаючи маленького Андрiя на руках. Нiхто не тiшив себе сподiваннями, що наступний вiзит Михайла та Олени станеться скоро i чи станеться вiн взагалi.

Син з невiсткою поiхали додому вже коли стало темнiти, причому iхати довелося не самим, а разом з великою сiм’ею священника Юрiя Зозуляка, котрого наймолодшi Панаси справедливо вважали своiми покровителями, i хоч Зозуляки приiхали бричкою, запряженою двома вiдгодованими кiньми, а Михайло мiг похвалитися лише фiрою з одним конем, всю довгу дорогу трималися разом.

А наступного дня Роман Панас зайшов до крамницi Гутмана.

За прилавком саме стояв Моше. Вони з Романом були майже однолiтками, а у такому вiцi рiзницю у три роки нiхто взагалi не брав до уваги. За весь час, коли Моше Гутман поселився у Перетинi, вiн намагався зберiгати однаковi рiвнi вiдносини з усiма своiми сусiдами, i Роман Панас не був винятком. Усе змiнилося пiсля того, як молодший син Панасiв узяв за жiнку його Лею, а коли Гутмани дiзналися, що вона зреклася своеi вiри, то це остаточно вiдгородило iх вiд «християнського» Перетина. Їхнiй зв’язок звiвся до звичайних покупок у крамницi Гутмана, але вже навiть Шмунь не спiшив до компанii з Данилом Солтисом та Костем Смоляром.

Але стосунки з сусiдами е лише стосунками, а гешефт залишаеться гешефтом, тому Моше – як нi в чому не бувало – поцiкавився, що потрiбно Романовi.

– Не за крамом я до тебе прийшов! – вiдказав той. – Поговорити.

– Я тебе слухаю, Романе!

– Вчора у мене була твоя дочка Лея.

Моше похитав головою.

– Ой, Романе, ти щось переплутав! – вiдповiв Моше. – В мене нема дочки Леi, а е твоя невiстка Олена.

– Мошку, кинь то! Твоя дочка нiкуди сьи не дiла! Ти знаеш, що спочатку я тоже не прийняв нi ii, нi свого Михайла! Але вони так i лишилисьи нашими дiтьми: мiй Михайло i твоя Лея. Вона не перестала бути твоею дочкою, навiть коли стала Оленою.

– То всьо так, Романе, але вони приiхали до тебе, на вашу Пасху, а не до мене, на седер Песах[10 - Седер Песах – ритуальна сiмейна трапеза в празник Песах.]! Моя Лея… – Моше замовк, але потiм продовжив: – Олена сидiла за твоiм столом, спiвала ваших пiсень, прославляла вашого Бога, а iй треба було слухати, як я читаю кiддуш[11 - Кiддуш – молитва за днi суботи та свята.], з всiма iсти мацу i пiсля iжi промовляти барех[12 - Барех – благословенна молитва пiсля iжi.]. Вона вибрала вашого Розп’ятого, а не нашого Істинного. Вона пiшла проти своеi вiри й перестала бути нашою. Тому ти, Романе, може, i знайшов собi невiстку Олену, але я втратив дочку Лею.

Говорячи таке, Моше переставляв речi на прилавку, неначе вони стояли не на своему мiсцi.

– До тебе, Романе, у мене немае нiяких претензiй, – продовжував Гутман. – Усе, що ти хочеш вiд мене, я тобi продам чи зроблю, але хочу, щоб ти знав: у мене один син i одна дочка. А за твого Михайла я радий. Чув, що вiн став справжнiм господарем.

Роман Панас востанне подивився на вкотре переставленi речi на прилавку i попрямував до дверей. Уже взявшись за ручку, вiн обернувся.

– Я тебе розумiю, Мошку, i навiть тебе шкода, – сказав вiн. – Але знаеш – дай Боже, щоб такого не сталосьи! – може, колись настане такий час, коли единою людиною, яку ти згадаеш, буде твоя Лея.

З цими словами Роман залишив крамницю…

Наступноi суботи, у переддень Провiдноi недiлi, або ж iнакше Томиноi, в церквi вiдбулася панахида за Томою Бiлецьким. А наступного дня у Львовi на Личакiвському цвинтарi вiдслужили щорiчну панахиду за жертвами Талергофа. Серед тих, хто зiбрався перед хрестом, поставленим на символiчнiй могилi, нiхто не згадав того, хто пробув у концтаборi вiд першого до останнього дня, – поминали всiх тих, хто згинув тодi й помер пiсля, а про смерть Томи Бiлецького не було вiдомо нiкому…

У понедiлок Марiя зазбиралася в дорогу. На запитання матерi, куди це вона iде, адже робота на городi не роблена, вона заспокоiла, що iде до Кам’янки, до вечора вернеться, а роботу нiхто нiколи всю не переробить.

Катерина так i не випитала, чого це дочка так заспiшила до мiста, але мати не звикла випитувати чи докоряти iй, тому, як тiльки Марiя закрила за собою хвiртку, важко зiтхнула, взяла у стайнi мотику й подалася на город, який вже встиг зарости бур’яном.

А Марii потрiбно було конче бути у Кам’янцi. Майже рiк вона чекала вiд Федора Мороза звiстки про розмову з Андрiем Вальком. Зрозумiвши, що сусiд просто забув про неi чи спецiально уникае розмови з нею, Марiя вирiшила сама вирiшити свою проблему. Їй здавалося, що як тiльки Андрiй Валько почуе ii аргументацiю, вiн одразу ж назначить бiднiй вдовi пенсiю, до того ж таку, що бiльше працювати не доведеться.

Саме з таким настроем Марiя Макуха стукала у дверi квартири, де жили Вальки. Будинок був добротний, ще австрiйський, двоповерховий. Вальки жили на другому поверсi i займали три кiмнати.

Андрiй був сам. Вiн здивувався появi колишньоi сусiдки, хоч на подiбний вiзит все ж чекав.

– Христос воскрес, Андрiю! – привiталася Марiя.

– Воiстину воскрес! – вiдповiв Андрiй. – Ти до мене?

– Так, приiхала з тобою поговорити.

– Тодi заходь!

Андрiй провiв неждану гостю до вiтальнi. Обстановка, яку побачила Марiя, була геть не схожа на ту, у якiй вона жила в Перетинi, i навiть ii колишне львiвське помешкання явно програвало.

– Файно живеш, Андрiю! – похвалила вона.

– Так, трохи закупили до Паски, – згодився Валько. – Сiдай!

– А твоi де?

– А де вони можуть бути? Марта на роботi, дочка в гiмназii, син здае матуру.

– Пiде вчитисьи далi?

– Як Бог дасть! – вiдказав Андрiй. – Марiе, ти кажи скорше, яке в тебе дiло, бо я прийшов на обiд перекусити. Маю вертати на роботу.

Марiя розумiюче кивнула.

– Я довго не буду, – сказала вона. – Я хотiла поговорити з тобою, коли ти був в селi, але смерть тата, потiм Пасха… Всьо сьи закрутило, а ти вже поiхав. Мусила приiхати до Камiнки.

– То що у тебе? – нетерпляче нагадав Андрiй.

Вiн взагалi-то одразу зрозумiв, у чому справа, як тiльки побачив Марiю. В одну з поiздок до Львова з ним зустрiвся Федiр Мороз i розповiв про дивне прохання, з котрим до нього пiдiйшла наймолодша Бiлецька. Реакцiя Андрiя була прогнозована.

– А до чого тут я? – тiльки й запитав вiн.

– Вона переконана, що ти належиш до ОУН, – пояснив Федiр.

– Але я не належу до ОУН! – заперечив Андрiй.

– Не заводься! Не належиш, то не належиш! Менi до того нiякого дiла! Але я мусив пообiцяти Марii розiбратися i при змозi поговорити з тобою.

– Поговорив?

– Не заводься! – повторив швагер. – Поговорив.

– Ну, i що ти скажеш вдовi члена ОУН?

– Нiчого iй не скажу. Скажеш ти, коли вона захоче з тобою поговорити.

Це навiть обурило Андрiя.

– То, може, менi ще пенсiю виплачувати з каси «Маслосоюзу»? – iдко поцiкавився вiн.

– Не заводься! – утрете сказав Мороз. – Нiхто нiчого виплачувати не буде. А що сказати безутiшнiй вдовi, ми зараз подумаемо…

Ця розмова вiдбулася ще пiвроку тому, i от тiльки сьогоднi Марiя зважилася заговорити про пенсiю.

І Андрiй Валько не помилився.

– Я говорила з Федьком, твоiм швагром, про мого чоловiка Павла, – почала Марiя. – Вже пiсля того як його вбили, менi сказали, що вiн був в ОУН i саме через то його вбили.

– Менi шкода, певно, але до чого тут я?

– Вiн був в ОУН, i ти е в ОУН! Я хочу, щоб ви платили менi пенсiю.

Андрiй ледве не засмiявся. Вiн до останнього не вiрив у слова Федора, що Марiя пiдозрюе його у причетностi до Органiзацii Украiнських Нацiоналiстiв, але тiльки що почуте переконало його у протилежному.

А Марiя продовжувала:

– Я чекала довго, всьо думала, що Федько поможе менi, але коли помер мiй тато, прийшла до тебе. І щоб ти знав: я так то не лишу! Якщо менi не будуть платити грошей, то я пiду далi.

Вона не уточнила, куди пiде у разi вiдмови, але Андрiй вловив у ii голосi погрозу. Тим не менше вiн вирiшив не нариватися.

– Що ж, скажу чесно: я чекав на тебе! – сказав вiн. – Федя говорив зi мною про то…

– Говорив? То чого ти менi не сказав?

– А що я мав казати? Всьо то, що ти собi навигадувала, то неправда!

– Що всьо? – не зрозумiла Марiя.

– Всьо! По-перше, я нiколи не був в ОУН! Сама розумiеш, що то заборонена органiзацiя, поляки за нею ганяютьсьи, а в мене файна робота, нашо менi то?

– А…

– А друге, що неправда, то що твiй чоловiк тоже був в ОУН!

Марiя широко розплющила очi.

– Та як ти то говориш? В полiцii менi сказали, що вiн нацiоналiст! – заперечила вона.

– То тобi в полiцii так сказали, бо вони не знали правди. Федя, хоч вже i не в полiцii служить, все ж мае там зв’язки. Вiн i повiв менi, що твiй Павло був не в ОУН, а служив бiльшовицьким агентом.

– То неправда! – сказала ошелешена почутим Марiя.

– Хочеш, щоб тобi в полiцii пiдтвердили моi слова? – запитав Андрiй. – Йди, спитай iх! Вони тобi скажуть, але тодi ти не те що не получиш грошей, але ще й станеш для них вдовою ворожого агента! Скажи: то тобi треба?

Пiсля таких слiв Марiя вся осунулася. Жiнка раптом зрозумiла, що усi плани, на якi розраховувала, враз зникли i вона залишилася з тим, що i була, й навiть надiя на краще зникла.

– Що менi робити? – розгублено запитала вона. – Як менi далi жити?

Андрiй спiвчутливо подивився на колишню сусiдку.

– Тобi вже не сiмнадцять рокiв, Марiе! – сказав вiн. – Знаеш життя! Подивись, як живуть твоi сусiди i твоя мати. Роби те саме. І всьо буде добре!

Це, певно, були не тi слова, якi сподiвалася почути Марiя, але щось iнше Андрiй Валько говорити не хотiв. Вiн демонстративно подивився на годинник i пiдвiвся.

– Мушу йти! – сказав господар. – Робота чекае. Послухай моеi поради, Марiе! Вертайсьи додому i не думай про легкi грошi. Вони ще нiкому добра не приносили. І ще одна моя порада: нiкому бiльше не говори про Павла. Зараз у Варшавi навiть бiльше ненавидять бiльшовикiв, нiж украiнських нацiоналiстiв. Не варто нагадувати комусь, ким був твiй Павло.

Розбита почутим, Марiя попрощалася й пiшла; Андрiй же залишився ще на деякий час. Йому потрiбно було вiдiйти вiд неприемноi для себе розмови. Приiзд Марii остаточно вибив його зi звичного порядку, i Андрiй вирiшив, що нiчого поганого не буде, коли вiн перекине ще одну чарчину горiлки.




7


…уряд буде пiдтримувати процес нормалiзацii украiнсько-польських взаемин, вiзьме пiд увагу господарськi потреби та мовну i культурну окремiшнiсть украiнськоi меншини.

Мiнiстр внутрiшнiх справ Польщi В. Рацкевiч Виступ у Сенатi, грудень 1935 р.


У приймальнi мiнiстра внутрiшнiх справ Речi Посполитоi аудiенцii чекали трое чоловiкiв. Вони сидiли на крiслах бiля масивних дверей i майже не реагували на присутнiсть помiчника. Той зручно умостився за столом навпроти вiкна i також лише iнодi кидав мимовiльний погляд на присутнiх. Здавалося, у його поставi i поведiнцi не було жодноi вади – всiм своiм виглядом вiн пiдкреслював необхiднiсть своеi роботи й у цьому примiщеннi, i для Польщi в цiлому. Темний костюм лежав на помiчниковi мiнiстра бездоганно, нiчого на ньому не було зайвим i навiть пасувала чорна траурна стрiчка на лiвому рукавi. Хоч всепольський траур, оголошений на смерть Маршала Юзефа Пiлсудського, офiцiйно завершився, багато чиновникiв не спiшили знiмати траурнi стрiчки нi з рукавiв, нi з приспущених бiло-червоних знамен.

Запрошенi чорних стрiчок не мали, i причина цьому була не у тому, що всi трое були украiнцями i мали свою думку щодо колишнього Начальника держави. Швидше навпаки: вони належали до помiркованого крила украiнського iстеблiшменту i, мало того, були присутнi на церемонii поховання Пiлсудського. Звичайно, iм не дозволили йти за гробом у перших рядах, там вистачало бiльш високих гостей, причому з-помiж усiх видiлялася огрядна фiгура голови нiмецькоi делегацii Германа Гьорiнга. Прибулi на похорон украiнцi скромно йшли десь посерединi довгоi процесii, i, здавалося, так буде й надалi: про них забудуть i згадають лише тодi, коли настане конечна потреба.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66802453) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Чи можу я бiля пана присiсти? (Пол.)




2


Звичайно! Буду радий! (Пол.)




3


Лiтерний поiзд – умовна назва поiздiв високоi важливостi, що перевозять цiннi вантажi або вельми iменитих персон (найчастiше – перших осiб держави). На вiдмiну вiд номерних, вони мали прiоритет при русi.




4


Тепер – Софiйський майдан.




5


24 жовтня 1929 року (цей день увiйшов в iсторiю як «чорний четвер») на Нью-Йоркськiй фондовiй бiржi вiдбувся обвал цiн на акцii.




6


Артист (жаргон) – шулер.




7


В УРСР «полiтичною» вважалася 54 стаття КК.




8


СЛОН – абревiатура росiйськоi назви «Соловецкий лагерь особого назначения».




9


Нехай мовчить всяка плоть людська… (церк. – слов.) – особливий пiсноспiв, що спiваеться у церквi пiсля виносу плащаницi i до Великодня.




10


Седер Песах – ритуальна сiмейна трапеза в празник Песах.




11


Кiддуш – молитва за днi суботи та свята.




12


Барех – благословенна молитва пiсля iжi.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения